Андрій Кокотюха - Таємне джерело

Саме ці погляди підштовхували Ігоря до висновку, який він сам собі не квапився озвучувати.

– Я не хочу бути Богом, коли вже на те зайшло. Я взагалі з Богом не дуже-то…

– Дурного не мели, – піднесла голос стара. – Не гніви, не встиг іще. Тебе я відчуваю, за тобою зла нема. Але поїдеш ти – пришлють іншого. Доти в нас був спокій, смерті цей спокій порушили. Знаєш, що треба зробити?

– Для чого?

– Щоб повернути спокій до нас. Змиритися треба. Визнати вищу силу, що стоїть над усіма. Покаятися. Подумати. Навіть не віруєш – зрозумій: кара за гріхи однакова для всіх, визнаєш ти Бога для себе чи ні. Тільки так можна зберегти себе. Вберегти і зберегти.

Розмова явно заходила в коло.

Князевич неквапом підвівся, взяв картуза, старанно натягнув його на голову, поправив, примощуючи зручніше.

– Більше нічого не хочете мені сказати, Галино Таназіївно?

– Пощо? Сказала навіть більше, ніж знала. Тобі говорила, інші й того не чули від мене. Вони б не зрозуміли, ті інші.

– Що ж я, по-вашому, повинен зрозуміти?

– То поки подумай. Усе саме прийде. Не прийде – я в тобі помилилася. І тримайся поки далі від горівки. Тут тобі треба мати ясну голову.

– Корисна порада, дякую.

– І не пащекуй. – Баба Галя теж підвелася. – Одне ще скажу. Ніхто не підтвердить, та й мені можеш не вірити. Словом, той Лизгунов приходив до мене, як чоловіка забрали. Приїхав ніби допитати, я все пам’ятаю як нині, не так багато й часу минуло, якихось одинадцять років… Так Лизгунов говорив: проведеш, Галино, до того вашого таємного джерела, розкажеш усе – чоловік повернеться додому, доживе тут.

Ігор замислено потер перенісся.

– Лизгунов шукав джерело Святої Варвари?

– Не саме місце. До джерела багато хто з місцевих знав дорогу тоді, та й тепер люди знають. Ні, він утовк собі в голову: я здатна так зробити, аби жива вода не перетворилася на мертву, коли він її питиме.

Нічого собі.

– Ви… ви справді це можете?

– Не забувайте, мене вже тоді вважали на селі відьмою. – Стара зовсім не посміхалася. – Лизгунов чомусь думав: я можу обдурити Бога.

– Чому?

– Знав, скурвий син, що може зробити з ним вода. Безбожник, убивця, а знав і боявся. По тому ще кілька разів до мене заходив. На початках із ним ще говорила, та як чоловіка не стало – на поріг перестала пускати. Ти тепер знаєш, думай що хочеш.

Назад Ігор повертався сам.

Після вчорашнього дощу на диво розпогодилося. Сонце світило зовсім по-літньому, навіть припікало настільки, наскільки це можливо в другій половині вересня. Бажання закурити повернулося, ставало що далі, то сильнішим, але голова вже працювала ясно, тіло не тіпалося, відчуття жорстокого похмілля відлетіло, хотілося б думати, назавжди.

Саме прочищений мозок дав Князевичу змогу впорядкувати рій думок, який гудів у голові. Несподівано для себе Ігор зробив відкриття, яке за інших обставин і геніальним здогадом не варто було б назвати. Те, що стукнуло й оформилося в упевнену версію, до нинішнього ранку лежало на поверхні, ніким не помічене. Справді, в такому напрямку ніхто ще не міркував, і пояснити все досить легко: нікому з попередників Князевича просто не випадало нагоди провести очевидні паралелі. Зробивши з них не менш очевидні та логічні висновки.

Щоб остаточно оформити розхристані думки і закріпити їх, Ігор навіть зупинився посеред вулиці, машинально поздоровкавшись із кимось, хто привітався з-за паркану.

Вчора біля клубу йому простягнули кухоль із водою.

Він машинально взяв ту воду й випив її. Без застережень, без задньої гадки. Тільки коли хтось із темряви пожартував, Ігор на мить уявив – вода, звичайна вода в кухлі може справді виявитись отруйною. Це лягло на обставини, в яких він розбирається, – і він тут же почав блювати. Спрацював рефлекс: непереборне бажання вивергнути з себе мертву воду. Але потім знову брав простягнутий кухоль і пив із нього, вже нічого не боячись.

Нині Галина Дорош простягнула йому спочатку міцний відвар із трав – і він узяв його та випив, навіть не думаючи про небезпеку. Так само повівся, коли баба Галя пригостила його трав’яним чаєм. Він просто не міг уявити можливість отруєння – смертельного отруєння.

Боячись загубити тоненьку нитку логіки, Князевич навіть примружив очі, фізично відчувши власне зосередження. Пробігли звичні мурахи, отже, мислив правильно, у потрібному напрямку.

Софія Новицька, Андрій Іванович Лизгунов, Юрій Боровчук. У кожного з них у шлунку виявили смертельну отруту. Токсин, котрий потрапив до організму разом із водою. Буквально: кожен із них випив води.