Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Підемо до хати? – Господар легенько взяв Князевича за лікоть.

– Якщо можна, посидьмо десь тут. Подихаємо, покуримо.

– Можна. Повітря тутешнє ви теж оцінили, ні? Навіть паршивою «Примою» не отруїш. Давайте, як вам зручно. У мене з того боку літня кухня, там поговоримо.

– Про що?

– Про все. Давно шукав нагоди, Ігоре Степановичу, уже думав, як би так вас перехопити, щоб ніхто не побачив…

– Стоп! – Ігор жестом зупинив потік слів, пригостився цигаркою, кивком подякував за сірника, почекав, доки підкурить Цибух, затягнувся, сплюнувши при цьому тютюнинку з губи. – Отепер кажіть по порядку. Хто ви, звідки знаєте мої паспортні дані, чому ми мусимо ховатися і нас ніхто не повинен бачити.

– О! – задоволено відповів той. – Нарешті бачу нормальну системну людину. Абикого з Києва на них не пришлють. Зараз усе розкажу, для цього й зголосився.

Поки він говорив так, дійшли викладеною битими цеглинами стежкою до літньої кухні.

Коли зайшли всередину і примостилися біля вкритого не дуже свіжою білою клейонкою столу, Цибух засмикнув фіранки на вікні, підставив порожню бляшанку з-під індійської кави замість попільнички.

– Крім повітря, Ігоре Степановичу, нічого чистого тут, у Гайвороні, нема.

– Тобто?

– Ви правильно приїхали. Кажу вам як секретар місцевої партійної організації. Я вже не раз сигналізував, так сказати б. – Вказівний палець тицьнувся кудись убік. – Не реагують, бо село глухе, небезпеки не становить, мої спостереження та висновки до уваги не беруться.

Князевич зітхнув.

– І знову прошу вас по черзі, товаришу Цибух. І по суті, якщо можна.

– Так-так, звичайно. Якщо по суті, то вийде зовсім коротко: тут живуть вороги.

– Вороги чого?

– Нашої влади, нашого способу життя, наших ідей та державного ладу. – Говорячи так, парторг трошки стишив голос. – Їм тільки дай привід, вони радянську владу, вибачте, з гноєм змішають. А привід – ось він, дочекалися! Люди помирають, причому шановані, поважні. Софію Григорівну я особисто знав, не близько, але перетиналися на різних міроприємствах. Андрій Іванович – то взагалі людина-легенда, а його тут особливо ненавиділи. Знаєте, чому? Бо всі тут – бандерівці!

– Чи таки всі?

– За малим не всі, згоден. Та процент усе одно високий. Думаєте, з ким я працюю як партійний секретар? У них тільки партквитки червоні, внески платять, передплачують газету «Правда» дружно й старанно. А дай тільки привід – відразу партквитки спалять! Тут народ такий, ви не дивіться, що вони вам усміхаються.

– Ви теж мені всміхаєтеся.

Акуратно поклавши недопалок на клейонку, Цибух підніс руки на рівень плечей, розчепірив долоні, повернув їх до Ігоря тильним боком, навіть поворушив пальцями.

– О! Бачте? Дулі в кишені я не тримаю! А вони тут усі так. Дуля, Ігоре Степановичу, – це в кращому разі. Я не здивуюся, якщо хтось із місцевих тримає в кишені зброю серйознішу. Та вони, бачте, загралися… Може, сидру? В мене свій, яблучний, домашній.

Князевич аж надто рішуче мотнув головою.

– Ось ви постійно повторюєте – «вони, вони». Ви себе, виходить, відокремлюєте від інших селян?

– Наша партія, Ігоре Степановичу, – щонайменше партія робітників і селян. Значить, я себе не можу якось протиставляти сільському населенню, сільському трудівникові, звичайному колгоспнику. – Цибух зараз говорив, наче виступав на мітингу чи партзборах. – Але це вони самі протиставляють себе мені, якщо можна так сказати. Для них я чужий, хоча десь так воно і є. Сам із Ворошиловграда, тут живу та працюю вже двадцять років. Спочатку комсомольська путівка, потім партія наказала. Про мене в газеті писали, Юрко Боровчук покійний постарався, про старшого товариша…

– Тобто ви тут не прижилися?

– Чому? Прижився. Саме тому й кажу вам те, що помічаю гостро, як не місцевий, не корінний.

Князевич докурив, зручніше вмостився на старенькому рипучому стільці.

– Павле Андрійовичу, а може, так поговоримо, коли ви вже самі захотіли? Ось так: я запитую, ви відповідаєте. Бо вас, я так бачу, несе, і в цьому потоці може загубитись якась важлива інформація. Ви ж гукнули мене, щоб поділитися чимось важливим, слушно?

– Так достоту. Звичайно, звичайно, запитуйте, я готовий. – Цибух теж засовався на своєму стільці.

У запалій на коротку мить тиші чувся пташиний щебет.

– Ви, напевне, знаєте, хто я і що роблю в Гайвороні, правда ж?

– Ви слідчий з особливо важливих справ із Головного слідчого управління міністерства внутрішніх справ Української РСР, – відчеканив співбесідник.