Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Від чогось же вони померли! Хворіли?

– Кажу ж – здоров’ям жодного матінка-природа не обділила. Чув, він, – Бурков кивнув у бік вимкненого телевізора, – про джерело там плів?

– Ага. Я ще хотів запитати, що за джерело.

– Ось це, Князевич, ти будеш з’ясовувати. – Зробивши останню затяжку, підполковник старанно розчавив недопалок об денце порцелянової попільнички. – Усі троє померли від води.

– Від води? – перепитав Ігор.

– Вони померли, бо в різний час випили джерельної води.

Підсунувши низенький столик ближче до дивана, підполковник Бурков вийшов до кабінету, майже відразу повернувся з початою пляшкою вірменського коньяку та двома гранчаками. Мовчки поставив один перед Ігорем, другий – зі свого боку. Влив коричневої рідини на одну третину, поцікавився ніби між іншим:

– Може, більше?

– Нормально. – Князевич судомно ковтнув слину.

– Все одно тобі треба, я ж бачу. І потім, Ігоре Степановичу, тут, – кивок у бік вимкненого телевізора, – без ста грамів точно не розібратися. Це мінімум. Бо, коли чесно, думаю – навіть півлітра не допоможе. Це приказка, звичайно, казка в нас попереду… Давай.

Заклично піднісши свою склянку, Бурков випив махом, навіть не скривився. А потім, дочекавшись, поки Ігор зробить те саме, причому – явно з острахом, що ранок перетече у звичний, уже затуманений спиртним день, ніби згадав щось: рвучко підвівся, знову вийшов, лишивши Князевича сам на сам із суперечливими думками. Цього разу ходив трохи довше. Повернувшись, щільно причинив двері кімнати відпочинку, поклав перед Ігорем плитку шоколаду «Чайка».

– Пригощайтеся. В приймальній, у Людки, завжди є. Приносить хтось постійно. Де беруть…

– У гастрономі.

– Піди купи, розумний… Ну так, гризи шоколад, солодке для мізків добре. А мозок нам із тобою зараз знадобиться. Власне, тобі більше, ти ж цим займешся.

– Чим?

– Мертвою водою.

– Чому я? І взагалі, я ж…

– Ти ж, капітане Князевич, або ніколи не будеш майором, або робитимеш те, що тобі скажуть старші товариші. Недурні та чуйні. Але зараз не про це. Жуй шоколадку, жуй.

Ігор слухняно розгорнув синю обгортку, зашелестів фольгою. Бурков скривився.

– От ненавиджу цей звук! Коли ще обгортка з гастроному шелестить, або оці, знаєш, плащі. Син у мене такий колись носив… Ну, так, значить. – Підполковник знову розлив коньяк по склянках. – Коли мені оце кіно принесли й показали вчора, я сам ні хера не второпав. Іще один шизоїд, багато їх розвелося. Не тільки тепер, завжди вони були й будуть. Оці його числа, знаки, кінець світу…

Князевич кашлянув.

– Ти чого?

– Не кінець світу. Про кінець світу, про Апокаліпсис, той дядько нічого не казав. Він говорив про кінець радянської влади. І то не завтра.

– Для нас усіх це, вважай, той самий Апокаліпсис. Я давно працюю, бачив та чув не таке. Якби… як його… Григорів той не згадав у своїх мареннях про джерело й село Гайворон, його б, між нами кажучи, довго ще не чіпали. Або взяли б десь та використали як приклад порушення психіки на релігійному ґрунті. Зараз це дуже актуальна тема, газети почитай.

– Знаю.

– Бач, знаєш… Тільки там забагато збігів. Мені підготували довідку за матеріалами справи, хоча справи як такої нема. Жодної не завели. Складу злочину нема, розумієш?

– Але троє померли від отруєння.

– Троє комуністів померли від отруєння, – уточнив Бурков, багатозначно піднявши пальця до стелі. – Гаразд, хай двоє. Один секретар первинної комсомольської організації, активіст, кандидат у члени. Вважай, готовий комуніст, лиш без партквитка. Я тобі потім дам усе це. Читатимеш тут, у цій кімнаті. Виносити не можна. Бо це все може, якщо буде бажання, обернутись як терористичний акт.

– Такими речами КДБ більше займається…

– Ось як остаточно з’ясується, що там із тією мертвою водою, тоді три смерті об’єднають в одну справу. І працюватимуть із нею ті, кому належить. Поки ж твоя задача – розібратися на місці. Дуже бажано зібрати залізні докази насильницької смерті всіх трьох. Або, як варіант, їх хтось примусив до вживання отрути. Погрозами чи щось таке, розумієш?

– Ні.

– Тобто?

– Не розумію, для чого це треба.

– Я теж, товаришу капітане. У нашій з тобою системі краще, коли справ про навмисне вбивство не відкривають. Згоден? Отак. Тут усе чисто. Трупи, як я вже казав, не кримінальні. Хоча всі тіла знайдені в лісі, в околиці такого собі віддаленого села Гайворона, слідів насильства на них не виявлено. Не зовсім зрозуміло, за яким лихом вони поперлися в ті краї. Але ж це все не підстава для порушення справи, сам знаєш.