Андрій Кокотюха - Таємне джерело

Дзенькнув телефон на столі секретарки. Відірвавшись від друкарської машинки, вона зняла трубку, зиркнувши скоса при цьому на Князевича, – так вони знову зустрілися поглядами. У секретарчиних очах читався діагноз: безнадійний невдаха.

Виклик на роботу за такої ситуації означав щось незвичне, надзвичайне, екстрене. Таке, що не можна ігнорувати, навіть коли брати до уваги складні для Князевича обставини. Це могло означати або несподіваний та вигідний для нього поворот подій, або вирок, списання в архів, усунення від активної результативної праці.

Секретарка завжди щось знала. Та по її очах, як і по всьому вигляду, Ігор зараз не міг прочитати свою долю. Тож підвівся, коли та кивком показала йому на двері.

І зробив крок у невідоме.

– Можеш без церемоній сьогодні, – відразу попередив Бурков.

Князевич навіть зі свого місця, від оббитих важким дерматином дверей, скоріше відчув, ніж побачив: його начальник зараз не злий, стурбований чи роздратований, яким він звик його бачити найчастіше. Усім своїм виглядом господар кабінету показував кепсько приховану розгубленість, помножену на незвичну для нього знервованість. Він навіть говорив, не підносячи голосу, хоча підвищений тон лякав лише новачків.

Начальник слідчого відділу Главку недочував. У дитинстві серйозно застудився, а оскільки народився в якомусь віддаленому поліському селі, батьки вправилися привезти його до нормального лікаря надто пізно. Хвороба відступила, глухота на ліве вухо лишилася назавжди, як побічний ефект. Хлопець старанно це приховував, бо не хотів косити від фронту – саме почалася війна. Зрештою, коли вада спливла у військкоматі, там сказали буквально таке-от: цілитися вухами не треба, стріляти теж, наступати на фашистів треба не вухами, а ногами, старшина так гаркне – мертвий почує. Без фронту не було б для Буркова і міліції, гвардії старшого сержанта з медалями на грудях ніхто не смів забракувати для служби в органах: іншого застосування після війни фронтовик собі не знайшов.

– Бачу, що з’явився, – провадив підполковник, по-своєму реагуючи на мовчання Князевича. – Відпочиваєш?

Зі стіни по-доброму дивився великий чорно-білий Леонід Ілліч Брежнєв, генеральний секретар ЦК КПРС. Поруч, на чітко визначеній відстані, висів такий самий за розміром портрет Щербицького. Цей, як здавалося Князевичу, дивився з докором нещасного батька.

– Ага, – бовкнув Ігор, миттєво виправившись: – Так точно.

– Ну, ти не рапортуй. Не допоможе.

– Що – не допоможе? – не зрозумів Князевич. – Кому?

– А, не звертай уваги. – Бурков відмахнувся, відкинувся на спинку стільця з високою спинкою, майже відразу підвівся, рвучко відсунувши його, перетнув кабінет, коротко потиснув Ігореву руку, по ходу скривився: – Хоч би листом лавровим зажував.

– Я…

– Ти, ти, – знову відмахнувся Бурков, зовсім уже не приховуючи свого розбалансованого стану і того, що не може знайти якихось потрібних та обов’язкових слів. – Хто знає, може, ти й правий… у світлі останніх подій.

– А що там?

– Я не про те. Схоже, серйозне щось закручується. Або дурне. Невідомо поки. Ти ж розберешся, скажи?

– В чому? – Ігор розумів начальника дедалі менше.

– Аби ж я знав. Ніхто не знає. Ну, так… Нема в нас часу на дурні теревені, давай відразу до справи. Тим паче що справа серйозна як ніколи. Повір мені, Ігоре… ти ж Степанович? – Той кивнув. – Значить, повір мені, Ігоре Степановичу, тут мало хто щось зміг розібрати. Давай по порядку.

Постоявши кілька секунд мовчки, заклавши руки за спину та хитаючись із п’ятки на носок, Бурков легенько вдарив Князевича по плечу:

– Ходімо.

Князевич пройшов за начальником у невеличку, схожу за габаритами на великий шкільний пенал кімнатку, котра називалася тут «кімнатою відпочинку».

Часом Бурков справді там спав на оббитому штучною шкірою дивані, коли на роботі раптом починалася в зв’язку з якою-небудь справою гаряча пора. Ігор достоту знав: більшу половину минулого року, якраз до завершення Олімпіади, господар цього кабінету, як і більшість міліційних керівників у містах, де проходили змагання та приймалися спортсмени, частенько спав та їв просто поруч із робочим місцем. Крім дивана сюди вміщалися кольоровий телевізор «Електрон», встановлений на низеньку тумбочку, журнальний столик і стілець. Тильна стіна мала навіть прямокутне вузеньке віконце, для чогось забране ґратами: вони перетинали вікно ззовні навскоси, ніби виходили пучком із правого нижнього кута й розходилися вгорі, нагадуючи найбільш творчим натурам сонячні промені.