Андрій Кокотюха - Таємне джерело

Зараз тут, просто на широкій поверхні телевізора, лежав магнітофон із заправленою бобіною. Придивившись, Князевич вгледів на передній панелі напис «Электроника. Видео», запитально глянув на Буркова – раніше в цьому, як називав його сам підполковник, закапелку такої рідкісної апаратури не водилося.

– З Володимирської принесли, – коротко пояснив начальник, вмикаючи тим часом телевізор та налаштовуючи на порожній канал. – Сьогодні заберуть. Дивимося тільки з тобою, тільки раз. Я бачив уже, ще вчора. Але все одно – державна таємниця, такий гриф. Розписуватися ніде не треба, в твоїй ситуації патякати невигідно.

Князевич уже без зайвих нагадувань починав розуміти: саме його ситуація – причина всього, що відбувається з ними зараз і чого він так досі й не втямив. Замість укотре щось спитати Ігор мовчки вмостився на краєчку дивана, розуміючи: зараз усе пояснять. Підполковник, обережно натиснувши потрібну кнопку, буркнув швидше до себе, ніж до підлеглого:

– Сам би я хер розібрався. Прийшли, підключили, показали, де в нього тут що… Все, пішло кіно.

Відступивши від телевізора на кілька кроків, Бурков не сів поруч, лишився стояти, тепер схрестивши руки на грудях і далі перекочуючись із п’ятки на носок.

Тим часом на екрані пройшли горизонтальні смуги, перестало сніжити, з’явилося зображення: порожня кімната зі стінами, пофарбованими в ядучо-зелений колір. Майже відразу в кадр увійшов невисокий чоловік у розтягнутому сірому плетеному светрі, сів на табуретку, яку оператор не зафіксував об’єктивом, згорнув руки перед собою, втупився вперед. У Ігоря склалося враження – чоловік зараз поїдає очима його, і враз стало незатишно.

– Ви знаєте, де ви перебуваєте? – запитав хтось, кого камера не показувала, – молодий чоловічий голос.

– Знаю. – Голос чоловіка звучав монотонно.

– Запис зроблено два дні тому. Це психлікарня десь у Тернопільській області. Мені називали місце… Щось наче як камінь… Підкамінь, о, точно – Підкамінь! – пояснив Бурков. – До речі, мені сказали – цього типа там зараз уже нема, перевезли.

Князевич знизав плечима. Чоловік у кабінеті з зеленими стінами виглядав справді не надто здоровим.

– Пам’ятаєте, як вас звати, прізвище? – мовив невидимий.

– Не забув.

– Назвати можете?

– Григорів Яків Васильович.

– Якове Васильовичу, де ви почули те, про що вигукували на вулиці?

– Ось тут. – Чоловік торкнувся пальцем свого лоба, не зводячи очей із камери.

– Ви хочете сказати, що чуєте голоси?

– Я нічого не чую. Я не хворий. Ви приволокли мене сюди, але я не хворий.

– Ви ж чуєте голоси, як же ви не хворий?

– Нічого я не чую.

– Якове Васильовичу, ви тільки ж ось сказали: чуєте голоси в своїй голові. Хіба ні?

– Ви теж чуєте голоси в голові. Кожна людина, яка мислить, чує голоси в голові. А всяк, хто вірує, чує голос Божий.

– Значить, ви розмовляєте з Богом?

Мовчання.

– Громадянине Григорів, ви розмовляєте з Богом?

– Зараз я розмовляю з вами. А ви – не Бог. Ви взагалі не боги. Ваша влада не від Бога, а від Сатани. Ви слуги диявола, пекельне плем’я, ви безбожники та грішники. За це воздається вам уже на цьому світі.

– Ці голоси ви чуєте в голові, Григорів?

– Я не чую голосів. Ви не зробите з мене божевільного. – Очі чоловіка хворобливо блиснули, але він далі говорив монотонно, не підносячи голосу, ніби перебуваючи на своїй хвилі. – Головою я думаю. Усі здатні мислити люди думають головами. Ви забрали все, ви морили нас голодом та війнами, ви руйнуєте наші храми й виселяєте нас із наших земель. Ви забираєте в людей всі права. Тільки права думати в мислячої людини забрати ніхто не може.

– Отже, Григорів, ви думаєте?

– Думаю. На відміну від вас, слуг Сатани, я думаю.

– І свої думки озвучуєте? Кажете вголос те, що десь почули про владу?

– Це може почути всякий, хто має вуха. І побачити всякий, хто має очі.

– Слухайте, Григорів… Слухайте, кінчайте юродствувати. Ви або повний шизоїд, і тоді вас почнуть лікувати належним чином, або ворог, і тоді з вами розмовлятимуть уже не тут і не так. Ну, вирішили, хто ви?

– Людина. Вільна людина на вільній землі. А вас не буде через десять років. Це починається. Все колись починається.

Князевич глянув на Буркова. Той стояв непорушно, дивився на екран, вираз обличчя тепер став зовсім розгубленим.

– Григорів, поясніть, тільки від самого початку. Кого не буде через десять років?

– Вас.

– Мене?

– Вас. Вашої сатанинської влади і всіх, хто їй служить. Хіба ви ще цього не зрозуміли? Скільки народу ще має померти? Ви – безбожники, то слухайте поради мудрих людей: покайтеся та забирайтеся геть.