Артур Конан Дойл - Вампір із Сассексу (збірник)

Востаннє його бачили ввечері 13 травня, тобто в понеділок. Його кімната була на другому поверсі, а у великій суміжній спали два інших хлопчики. Вони нічого не бачили й не чули тієї ночі, отже, лорд Солтайр покинув свою кімнату не крізь двері. Вікно в нього було відчинене, а стіну в цьому місці густо обвивав плющ із дуже грубими гілками… Слідів на землі ми не виявили, але можна не сумніватися, що він таки виліз у вікно.

Його відсутність виявили у вівторок, о сьомій годині ранку. Його ліжко було застелене. Перед відходом учень встиг одягнутися в шкільну форму – чорну ітонську курточку та сірі штани. Вночі в його кімнату ніхто не заходив, а якби звідти долинали зойки чи відлуння боротьби, Контер, старший із хлопчиків у суміжній спальні, певна річ, почув би галас, адже спить дуже чутливо.

Як тільки зникнення лорда Солтайра виявили, я скликав увесь заклад – хлопчиків, учителів і слуг. І тут ми переконалися, що лорд Солтайр утік не сам. Бракувало Гайдеґґера – викладача німецької мови. Його покій містився в протилежному крилі другого поверху, але також виходив вікнами на галявину. Ліжко в нього залишилося незастеленим, проте одягнутися як слід йому, мабуть, не судилося, бо його сорочка та шкарпетки лежали на підлозі. Він виліз у вікно й спустився донизу, чіпляючись за гілки плюща, про що свідчили сліди на землі. Його велосипеда, що зазвичай стояв у невеликій комірчині в кінці галявини, на місці не виявилося.

Гайдеґґер прийшов у мою школу два роки тому з найкращими рекомендаціями, але він був мовчазним, похмурим чоловіком, тому його не дуже любили і школярі, і вчителі.

Сьогодні – четвер, і з вівторка ми нічого нового не дізналися про втікача. Звісно, перше, що я зробив, – це сконтактувався з Голдернесс-холом. Маєток герцога розташований усього за кілька миль від школи, й у нас були сподівання, що, затуживши за домівкою, лорд Солтайр повернувся до батька, але там його не виявилося. Герцог дуже схвильований, а щодо мене, то ви й самі могли переконатися, до чого доводять людину тривога та почуття відповідальності за свого вихованця. Містере Голмс, благаю, зробіть усе, на що ви здатні! Це справа заслуговує на те, щоб ви віддалися їй цілком.

Шерлок Голмс уважно вислухав розповідь нещасного директора. Насуплені брови та глибока складка між ними свідчили про те, що чоловік не потребує умовлянь і докладе всіх зусиль до розслідування справи, яка, крім своєї серйозності, будила в ньому його повсякчасний потяг до незвичайних і заплутаних завдань.

Детектив дістав із кишені нотатник та зробив одну-дві помітки.

– Ви добряче схибили, що не звернулися до мене негайно ж, – строго сказав мій приятель. – Це дуже ускладнить розслідування. Я, наприклад, упевнений, що і галявина, і плющ на стіні могли б багато про що розповісти натренованому оку.

– Я тут ні до чого, містере Голмс. Його світлість усіма силами намагався уникнути розголосу. Він остерігався, щоб його сімейні негаразди не стали темою для пліток. Таке йому ніколи не подобалося.

– А місцева влада займалася розслідуванням втечі лорда Солтайра?

– Авжеж, сер, але, на жаль, це нічого не дало. Спочатку ми ніби й натрапили на слід утікачів – нам повідомили, що з нашої станції ранковим потягом їхав якийсь юнак, а з ним – підліток. Але вчора ввечері їх затримали в Ліверпулі, і помилка відразу вийшла назовні. Ось тоді я вже зовсім зневірився й після безсонної ночі поїхав до вас першим потягом.

– Як тільки поліція кинулася хибним слідом, розслідування справи на місці, ймовірно, велося вже не так завзято?

– Його просто припинили.

– Отже, три дні пішли коту під хвіст. Яка ганьба!

– Аякже, каюся. Маєте рацію.

– Але загадку ще можна розплутати. Я із задоволенням візьмуся за цю справу. Скажіть, чи вам вдалося встановити якийсь зв’язок між зниклим хлопчиком і вчителем німецької мови?

– Та ніякого зв’язку між ними не було.

– Учитель викладав у його класі?

– Ні, і, наскільки я знаю, він навіть жодного разу з ним не розмовляв.

– Дивно, дуже дивно! У хлопчика був велосипед?

– Ні.

– А всі інші велосипеди на місці?

– На місці.

– Ви в цьому впевнені?

– Цілком.

– Сподіваюся, ви не думаєте, що німець їхав глухої ночі велосипедом, та ще й з хлопчиком на руках?

– Звісно, ні.

– Тоді як ви все це пояснюєте?

– Можливо, вони взяли велосипед для відвернення уваги, сховали його десь, а самі пішли пішки.

– Усе може бути. Але, погодьтеся самі, якийсь дивний спосіб відвернути увагу. Адже в комірчині стояли й інші велосипеди?