Артур Конан Дойл - Вампір із Сассексу (збірник)

– У такому разі, викладу вам хід своїх думок на Бейкер-стрит. Думка про вампіра здалася мені абсурдною. Таких речей не траплялося в кримінальній практиці Англії. Та все ж ваше спостереження було дуже точним. Ви бачили, як вона підвелася від колиски, і на губах її була кров.

– Авжеж.

– Але хіба вам не траплялося чути, що кровоточиву ранку смокчуть і з іншої причини? Зовсім не з метою випити кров. Хіба ви не чули про англійську королеву, яка висмоктувала кров із такої рани, щоб витягнути з неї отруту?

– Отруту?

– Південноамериканська кураре. Мій інстинкт відчув існування отруєної зброї серед вашої колекції ще до того, ніж моє око побачило її. Звісно, отрута могла бути й іншого походження, але саме так сталося цього разу. Коли я побачив порожню пляшечку за маленьким луком на птахів, то не здивувався. Якщо вколоти дитину такою стрілою, змоченою в кураре або в якійсь іншій пекельній отруті, – вона, безперечно, помре, якщо тільки ранку не висмоктати. А собака? Цілком природно, бажаючи застосувати отруту, спершу треба випробувати її дію на тварині. Я не передбачав цього, але це дуже зміцнило мої підозри. Розумієте? Ваша дружина боялася та пильнувала… І справді, вона спіймала момент і врятувала життя своїй дитині. Але вона не наважилася сказати вам правду, адже знала, як ви любите сина й не хотіла розбити ваше серце.

– Джекі!

– Я спостерігав за ним, коли ви пестили малюка. Його обличчя ясно відбивалося в шибці вікна. Я побачив ревнощі, такі жорстокі ревнощі, які мені рідко доводилося бачити на людському обличчі.

– Мій Джекі!

– Маєте його зрозуміти, містере Ферґюсон. Найсумніше те, що це збочена любов, божевільна любов до вас і, можливо, до покійної матері. Уся душа Джекі сповнена ненависті до цього чарівного малюка, чия краса та здоров’я складають такий разючий контраст із його власною слабкістю.

– Боже милий! Але ж це неймовірно…

– Я сказав правду, мадам?

Леді ридала, сховавши обличчя в подушках. Тепер вона обернулася до чоловіка.

– Як я могла сказати це тобі, Бобе? Відчувала ж, яким це буде ударом для тебе. Тому вважала за краще мовчати та чекати, прагнула, щоб ти дізнався це якось інакше. Коли цей джентльмен, котрий, мабуть, є могутнім чаклуном, написав, що він усе знає, я зраділа…

– Мені здається, чотири роки мандрівки на кораблі піде на користь Джекі, – видихнув Голмс, підводячись із крісла. – Один пункт з’ясували, мадам. Ми чудово розуміємо, що змусило вас підняти руку на Джекі. Материнське терпіння також має межі. Але як ви зважилися залишити дитину в ці останні два дні?

– Я розповіла місіс Мезон! Вона знає.

– Усе збігається. Так я й думав. Мені здається, нам час іти, – прошепотів Голмс.

І ми тихо вийшли з кімнати.

Ферґюсон стояв біля ліжка, майже задихаючись.

– Хай вирішують самі.

У мене збереглася ще одна пам’ятка про цю справу. Це – лист, який Голмс написав у контору як відповідь на послання, з якого й почалася вся історія. Ось він:

«Бейкер-стрит, 21 листопада.

Про вампірів.

Сер! У відповідь на Ваш лист від 19 листопада повідомляю, що я зацікавився справою Вашого клієнта містера Ферґюсона з «Ферґюсона» й що вона принесла задовільні результати. Дякую за рекомендацію.

Наша скромна сцена на Бейкер-стрит бачила багато драматичних епізодів, але не пригадую нічого більш несподіваного й приголомшливого, ніж перша поява на ній Торнікрофта Гакстейбла, магістра мистецтв, доктора філософії й таке інше. Візитівка, що здавалася замалою для такого набору вчених ступенів, випередила його на кілька секунд. Услід за нею з’явився й він сам, чоловік високий, поважний, величний – уособлення витримки та твердості духу. І не встигли ще двері зачинитися за ним, як відвідувач cперся руками об стіл, повільно осів на підлогу і, втративши свідомість, розпростерся всім своїм могутнім тілом на ведмежій шкурі перед нашим каміном.

Ми схопилися з місць і хвилину мовчки, здивовано витріщалися на цей величезний уламок корабля, який занесла до нас раптова й нищівна буря з далекого океану життя. Та Голмс усе ж мерщій підсунув йому подушку під голову, а я підніс до його вуст чарку коньяку. Повне бліде обличчя незнайомця борознили глибокі зморшки; під опухлими очима залягли синюваті тіні; куточки розтуленого рота були скорботно опущені; на подвійному підборідді рясніла щетина. Мабуть, він приїхав здалеку, оскільки його комірець і сорочка забруднилися, нечесане волосся пасмами спадало на високе, гарне чоло. Перед нами лежав чоловік, котрого спіткала якась недоля.