Артур Конан Дойл - Вампір із Сассексу (збірник)

– Місіс Мезон, няня, заявила, що не залишить малюка ні вдень, ні вночі. Їй безумовно можна довіряти. Я більше боюся за бідного маленького Джека. Як я писав, вона вже двічі кидалася на нього.

– Але жодного разу не вкусила?

– Ні. Вона била сина… Що страшніше тому, що Джек – бідний, лагідний, маленький калічка.

Риси обличчя Ферґюсона зм’якли, коли він згадав про свого хлопчика.

– Здавалося б, що його нещастя може зворушити будь-яке серце. Падіння в дитинстві – і зламаний хребет. Але в нього золоте, любляче серце!

Голмс узяв учорашнього листа Ферґюсона та знову перечитав його.

– Хто ще живе в вашому будинку, містере Ферґюсон?

– Двійко слуг, котрі працюють у нас віднедавна. Ще є сторож Майкл. А також моя дружина, я сам, мій хлопчик Джек, немовля, Долорес і місіс Мезон.

– Мені здається, ви не надто добре знали свою дружину до весілля!

– Я був знайомий із нею всього кілька тижнів.

– Скільки часу при ній Долорес?

– Багато років!

– У такому разі вона, ймовірно, краще за вас знає характер вашої дружини.

– Авжеж, мабуть!

Голмс зробив якусь позначку.

– Мені здається, – сказав він, – я буду кориснішим у Лемберлеї, ніж тут. Це, звісно, справа, яку треба розслідувати особисто. Якщо леді не виходить зі своєї кімнати, наша присутність не потурбує її. Втім, ми зупинимося в готелі.

Ферґюсон полегшено зітхнув.

– На це я й сподівався, містере Голмс. Потяг вирушає о другій годині. Ви могли б скористатися ним…

– Певна річ, ми приїдемо. Зараз у нас спокійний період. Можу присвятити вашій справі всю свою енергію. Ватсон, зрозуміло, поїде з нами. Але є декілька питань, які б я хотів детальніше з’ясувати ще до свого прибуття. Як я збагнув, нещасна леді, мабуть, кидалася на обох дітей – на свого власного малюка та на вашого сина?

– Атож.

– Але вона поводилася при цьому по-різному, чи не так? Наприклад, відлупцювала вашого сина?

– Одного разу палицею, іншого – голими руками.

– Вона не пояснила, за що його б’є?

– Ні, лише повторювала, що ненавидить його.

– Що ж, у мачух таке трапляється. Так би мовити, фантомні ревнощі. Леді ревнива за своєю натурою?

– О, так! Вона дуже ревнива – усією силою свого гарячого південного кохання.

– Але хлопчик… Йому, здається, п’ятнадцять років? Імовірно, він розумово дуже розвинений, хоча тіло його й покалічене. Як він пояснює її витівки?

– Ніяк. Каже, що не давав їй жодного приводу.

– А раніше вони були друзями?

– Ні. Вони ніколи не любили один одного.

– Кажете, він дуже прив’язаний до вас?

– Немає в світі іншого такого ж відданого сина. Моє життя – його життя…

Голмс знову зазначив щось у своєму нотатнику. Якийсь час він мовчав у задумі.

– Без сумніву, ви до другого вашого шлюбу були неабиякими друзями з вашим сином. Ви були дуже близькі, еге ж?

– Дуже!

– І лагідний хлопчик, імовірно, гаряче шанував пам’ять про свою матір?

– Ще б пак!

– Дуже, дуже цікавий характер. А ось іще один цікавий для мене момент: дивні витівки леді щодо свого малюка та до вашого сина відбувалися одночасно?

– У першому випадку – так. Вона наче знавісніла й зірвала свою лють на обох. А в другому випадку постраждав лише Джек. Місіс Мезон ні на що не скаржилася.

– Це, звісно, ускладнює справу…

– Я не зовсім розумію вас, містере Голмс!

– Можливо. Просто створюю попередню теорію та чекаю, поки час дасть мені в руки нові факти. Це кепська звичка, містере Ферґюсон, але людська природа слабка. Боюся, ваш приятель повідомив вам перебільшену оцінку моїх наукових методів. Поки що скажу лише, що ваша справа не здається мені нерозв’язною й що ви можете чекати нас у себе завтра.

Був сірий туманний листопадовий вечір, коли ми, залишивши свої речі в містечку, підходили до старовинної ізольованої ферми, в якій жив Ферґюсон. Сам господар чекав нас у великій центральній залі. У стародавньому каміні палав вогонь… На стінах висіла старовинна зброя. Раптом Голмс обернувся.

– Ого, – сказав він, – а це що таке?

У корзині в кутку лежав собака. Він повільно встав і підійшов до свого господаря. Тварина ступала з важкістю. Її задні лапи рухалися якось дивно, а хвіст був опущений униз. Вона лизнула руку містера Ферґюсона.

– Що ж це таке, містере Ферґюсон?

– Собака!

– А що з ним?

– Це загадка навіть для ветеринара. Щось на кшталт паралічу… Якийсь дивний менінгіт, пояснив лікар.

Темні очі собаки зупинилися на нас. Він, безумовно, розумів, що розмова – про нього.