Артур Конан Дойл - Вампір із Сассексу (збірник)

– І це сталося раптово?

– За одну ніч!

– Давно?

– Десь місяців чотири тому.

– Дуже цікаво. Дуже показово…

– Що ви бачите в цьому, містере Голмс?

– Підтвердження своїх думок!

– Змилуйся, Господи, про що ви думаєте, містере Голмс? Можливо, усе це для вас – лише цікавий ребус. Але для мене це – питання життя та смерті. Моя дружина – злочинець, моє маля – у постійній небезпеці… Не бавтеся зі мною, містере Голмс! Усе це дуже серйозно.

Він весь аж тремтів. Голмс по-дружньому взяв чоловіка під лікоть.

– Боюся, вам буде дуже важко, якщо не вирішити цю загадку, – сказав він. – Я хотів би пошкодувати вас, наскільки це в моїх силах. Зараз нічого більше сказати не можу, але сподіваюся, що закінчу цю справу, перш ніж залишу вашу оселю.

– Дай Боже, містере Голмс!.. Даруйте, джентльмени. Я піду нагору в покій дружини й з’ясую, чи немає там якихось змін.

Минуло кілька хвилин.

Коли наш господар повернувся, з його темного обличчя неважко було здогадатися, що все було, як і раніше. З ним прийшла висока, худорлява та смаглява дівчина.

– А чай готовий, Долорес? – спитав Ферґюсон. – Простежте, щоб вашій господині нічого не бракувало.

– Вона дуже хвора, – заридала Долорес, обурено дивлячись на Ферґюсона. – Вона не хоче їсти. Вона нездужає… Потрібен лікар. Я боюся залишатися з нею без медика.

Ферґюсон питально поглянув на мене.

– Я буду дуже радий чимось допомогти…

– Чи забажає леді прийняти доктора Ватсона?

– Я й не питатиму її! Їй потрібен лікар… Ходімо зі мною!

– Вже йду!

Я пішов за дівчиною, котра схвильовано вела мене якимось звивистим коридором. Ми підійшли до масивних, обкутих залізом дверей. Поглянувши на них, я подумав, що Ферґюсонові нелегко було б проникнути в кімнату своєї дружини силою. Дівчина витягнула ключа з кишені, і важкі дубові стулки рипнули на петлях. Я увійшов, і покоївка шпарко замкнула за мною двері.

Без сумніву, жінку, котра лежала на ліжку, била пропасниця. Вона, здавалося, перебувала в напівпритомному стані, та коли я увійшов, підняла на мене свої прекрасні, але змучені очі. Побачивши незнайомця, жінка, либонь, заспокоїлася й опустилася на подушки.

Я підійшов до хворої, сказав кілька підбадьорливих слів. Вона не рухалася, поки я перевіряв пульс і міряв температуру. У мене склалося враження, що її недугу викликало сильне нервове потрясіння.

– Вона лежить так уже цілий день, навіть два дні. Боюся, що вона помре! – зронила покоївка.

Жінка обернула до мене своє розпашіле гарне обличчя. – Де мій чоловік?

– Він унизу й хотів би вас бачити.

– Не хочу його бачити! Не бажаю.

Здавалося, вона починає марити.

– Злий дух! Що маю робити з цим бісом?

– Чи не можу я чимось допомогти?

– Ні! Ніхто не може мені допомогти! Все скінчено… Все згинуло… Що б я не робила, усе згинуло…

У цієї жінки була дивна фантазія. Я ніяк не міг уявити собі милого Боба Ферґюсона нечистою силою.

– Ваш чоловік палко кохає вас, – сказав я. – Він дуже непокоїться через те, що трапилося.

Красуня знову зупинила на мені свій погляд.

– Він кохає мене! Ага!.. А хіба я його не люблю? Я приношу себе в жертву, щоб не розбити йому серце. Ось як я його кохаю. А він міг подумати, міг сказати про мене таке…

– Він такий нещасний. Але він не може зрозуміти!

– Він не може зрозуміти? А мав би повірити!

– Не хочете побачитися з ним? – знову поцікавився я.

– Ні, ні. Не можу забути його жахливих слів! І його погляду. Не хочу бачити його. А тепер ідіть… Ви нічого не можете для мене зробити. Скажіть йому лише одне: я хочу бачити свою дитину! Маю на це право. Це – єдине, що маю йому сказати.

Жінка обернула голову до стіни та замовкла.

Я повернувся вниз, до вітальні, де біля каміну сиділи Голмс і Ферґюсон. Останній похмуро вислухав мій звіт про візит до його дружини.

– Як я можу доручити їй дитину? – заламав він руки. – Звідки можу знати, чи не опанує чи нею знову цей дивний імпульс? Як можу забути, що бачив дитячу кров на її губах?

Він сіпнувся.

– Дитина в безпеці в місіс Мезон. І має залишитися там. Елегантна покоївка принесла нам чай. Коли вона подавала його, двері знову відчинилися й до кімнати увійшов хлопчик із блідим обличчям, світлим волоссям та яскравими синіми очима, що блиснули хвилюванням і радістю, коли зупинялися на обличчі батька. Підліток підбіг до нього й обійняв із поривом люблячої жінки.

– О, татку, – закричав він. – Я не знав, що ти вже тут. Я б поїхав зустрічати тебе. Я такий радий тебе бачити!..