Артур Конан Дойл - Вампір із Сассексу (збірник)

Коли ми опинилися всього за кілька кроків від старого, доволі непоказного на вигляд заїзду з півником на вивісці, Голмс раптом скрикнув і схопив мене за плече, щоб не впасти. У нього підвернулася нога, а, як відомо, у таких випадках людина стає зовсім безпорадною. Він сяк-так дошкандибав до дверей заїзду, де з люлькою в зубах сидів кремезний, смаглявий чоловік середнього віку.

– Здоровенькі були, містере Рюбен Гейз, – привітався Голмс.

– А хто ви такий і звідки знаєте моє ім’я? – поцікавився чоловік, змірявши Голмса підозрілим і недобрим поглядом.

– Воно написане на вивісці у вас над головою. А власника завжди впізнаєш. Скажіть, чи немає у вас якогось візка в каретнику?

– Ні.

– Я на праву ногу ступити не можу.

– Не ступайте, якщо не можете.

– А як же мені йти?

– Якось на одній нозі дострибаєте.

Відповіді містера Рюбена Гейза не вирізнялися надмірною люб’язністю, але Голмс стерпів його свавілля з дивною щирістю.

– Слухайте, шановний, – звернувся він, – ви ж бачите, яке зі мною сталося лихо. Нам аби до місця дістатися, а як і на чому, мені байдуже.

– А мені й поготів начхати, – відрубав цей похмурий суб’єкт.

– Я тут у важливій справі. Дайте мені свій велосипед і отримаєте соверен за послугу.

Господар нашорошив вуха:

– А куди вам їхати?

– У Голдернесс-хол.

– Чи не до самого герцога в гості? – спитав власник заїзду, насмішкувато зиркаючи на наш забризканий брудом одяг.

Голмс щиросердно засміявся:

– Герцог прийме нас із розпростертими обіймами.

– А це чому ж?

– Бо ми повідомимо йому хорошу звістку про його зниклого сина.

Містер Гейз сіпнувся:

– Невже знайшли?

– З Ліверпуля дали знати, що він там. Його ось-ось знайдуть.

Щось тінню промайнуло цією грубою, зарослою щетиною пикою. Містер Гейз раптом подобрішав.

– У мене менше причин бажати йому добра, ніж у будь-кого іншого, – кинув він, – бо я служив у нього кучером, а він дуже прикро зі мною вчинив. Постачальник сіна наплів йому про мене сім мішків гречаної вовни, тож мене прогнали, навіть рекомендації не дали. Але я однаково радий, що молодий лорд знайшовся в Ліверпулі. Гаразд, допоможу вам доправити цю добру звістку до Голдернесс-холу.

– Дякую, – вклонився Голмс. – Але ми спочатку повечеряємо, а потім ви дасте мені свій велосипед.

– Я його не маю.

Голмс показав йому соверен.

– Кажу ж вам, велосипеда немає! Кіньми доїдете.

– Гаразд, – сказав Голмс. – Нагодуйте нас, а потім ще про це побалакаємо.

Коли ми залишилися самі в кухні, вимощеній плиткою, нога в Голмса раптом, ні з того ні з сього, перестала боліти. День хилився до вечора. Ми зголодніли й не квапилися вставати з-за столу. Занурений у свої думки, Голмс кілька разів, не перестаючи мовчати, підходив до вікна. Воно виходило на подвір’я, завалене сміттям. В одному його кутку стояла кузня, де працював брудний, замурзаний підліток, в іншому – стайня. Після однієї з таких прогулянок Голмс знову всівся за стіл і раптом схопився, голосно скрикнувши.

– Є, Ватсоне! Знайшов! – зрадів він. – Тепер усе ясно. Ватсоне, ви бачили відбитки коров’ячих копит сьогодні вранці?

– Бачив.

– Де?

– Та всюди. І на болотах, і біля того місця, де бідолаха Гайдеґґер зустрів свою смерть.

– Правильно. А тепер, Ватсоне, скажіть, чи багато корів ви помітили?

– Корів я не бачив.

– Дивно, Ватсоне! Всюди відбитки коров’ячих копит, а самих корів ніде не видно. Правда, дивно?

– Так, справді.

– Тепер, Ватсоне, напружте свою пам’ять і спробуйте уявити, як виглядали ці сліди на стежці.

– Уявив.

– Пригадуєте? Іноді вони були такі… – він став розкладати на столі хлібні крихти: – :::: А іноді такі: – :. :. :. :. А подекуди навіть такі: – .:. :.: Згадали?

– Ні.

– А я готовий підтвердити це під присягою. Втім, ми ще повернемося туди й перевіримо все на місці. Яким же я був сліпим, що не зробив з цього відповідних висновків!

– Яких висновків?

– А ось яких: дивовижні це корови, яких можна пустити й ступою, і клусом, і чвалом! Ще згадаєте моє слово, Ватсоне, такий хитрий прийом не до снаги власнику сільського трактиру! На дворі нікого немає, крім цього хлопчака в кузні. Зробимо вилазку й з’ясуємо, як там справи.

У напівзруйнованій стайні стояли дві кошлаті, нечищені коняки. Голмс підняв одній із них задню ногу й голосно зареготав:

– Підкови старі, а підкували зовсім недавно. Підкови старі, а цвяхи новенькі. Це справа стане класикою – вона цілком на це заслуговує. Тепер зазирнімо в кузню.