Артур Конан Дойл - Вампір із Сассексу (збірник)

Наші пошуки не затягнулися. Велосипедний слід почав дивно петляти вологою лискучою стежкою. Я поглянув уперед, і раптом перед моїми очима блиснуло щось металеве. Із заростей дроку ми витягнули велосипед із палмерівськими шинами. Одна педаль у нього була погнута, кермо та переднє колесо суцільно залиті кров’ю. Трохи далі з трави виднівся черевик. Ми кинулися туди й побачили злощасного велосипедиста – високого бородатого чоловіка в окулярах із розбитим правим скельцем. Причиною його смерті був нищівний удар, що проломив йому череп. Те, що він ще міг проїхати кілька метрів після такого поранення, свідчило про його вражаючу живучість і силу духу. Черевики чоловік одягнув на босу ногу, а під піджаком виднілася нічна сорочка. Жодних сумнівів: перед нами лежав учитель-німець.

Голмс дбайливо перевернув тіло й оглянув його, потім сів і замислився. Дивлячись на стривожене обличчя мого товариша, я зрозумів, що ця страшна знахідка не дуже просунула вперед наше розслідування.

– Просто не знаю, як нам бути, Ватсоне, – сказав нарешті Голмс. – Я схильний рухатися далі. Наші пошуки настільки затягнулися, що нам і годину не можна втрачати. З іншого боку, треба повідомити поліцію. Хіба можна залишати тут тіло цього бідолахи!

– Пошліть зі мною записку.

– Але я не можу обійтися без вас і вашої допомоги! Стійте, он там хтось ріже торф. Покличте цього селянина, нехай приведе сюди поліцію.

Я виконав прохання Голмса, і він відправив до смерті переляканого фермера зі запискою до лікаря Гакстейбла.

– Отже, Ватсоне, – знову озвався мій приятель, – сьогодні вранці ми з вами натрапили на два сліди. Перший залишив велосипед із палмерівськими шинами, і бачите, куди він нас привів. Друга наша знахідка – слід від латаної данлопівської шини. До того, як вирушити цим другим слідом, треба підсумувати, що ми знаємо, і відділити істотне від несуттєвого… Насамперед хочу наголосити, що хлопчик утік із власної волі. Він виліз у вікно й зник один або зі спільником. У цьому немає сумнівів.

Я схилив голову на знак згоди.

– Атож. Тепер займемося нещасним німцем. Хлопчик устиг одягнутися, отже, він готувався до втечі. Але німець, мабуть, одягався поспіхом і тому втік навіть без шкарпеток.

– Безсумнівно.

– Що його змусило вистрибнути у вікно? Те, що він побачив, як хлопчик утікав. Хотів наздогнати й повернути учня. Хапає свій велосипед, кидається в погоню за втікачем і гине на болотах.

– Усе ніби так і є.

– Тепер підходжу до найсуперечливішої частини своїх міркувань. Переслідуючи маленького хлопчика, дорослий чоловік мав би просто побігти за ним. Адже наздогнати його було б зовсім не важко. Але німець, котрий, за словами доктора Гакстейбла, був прекрасним велосипедистом, чинить інакше – кидається в комірчину за своїм велосипедом. Звідси висновок: він побачив, що хлопчик скористався кращим способом пересування, ніж власні ноги.

– Іншими словами, узяв чийсь велосипед?

– Відновимо картину втечі до решти. Німець гине за п’ять миль від школи – і гине, зауважте, не від кулі, яку могла б випустити в нього навіть дитина, а від безжального удару по голові, завданого рукою дужої людини. Отже, у хлопчика був спільник, і віддалялися вони так хутко, що хороший велосипедист наздогнав їх лише на п’ятій милі. При огляді місця, де відбулася трагедія, ми виявили лише відбитки коров’ячих копит. Я зробив ширше коло, кроків на п’ятдесят, і не побачив жодної стежини. Другий велосипедист не мав жодного стосунку до вбивства, а людських слідів там і не було.

– Голмсе! – вигукнув я. – Це неможливо!

– Браво! – сказав він. – Висновок вичерпний. У моєму викладі подій є щось неймовірне, отже, я припустився помилки. Але ви весь час були зі мною й усе бачили на власні очі. Де ж я помилився?

– Можливо, він розбив голову під час падіння?

– Серед боліт, Ватсоне?

– Навіть не знаю, Голмсе.

– Зосередьтеся, ми розгадували й важчі загадки. Матеріалу для міркувань у нас досить, треба лише вміло використати його… Тож ходімо далі, Ватсоне. Палмерівські шини повідомили нам усе, що могли. Тепер поглянемо, куди нас заведе залатана данлопівська.

Ми вирушили цим слідом, але незабаром перед нами потягнулися пологі, зарослі вересом пагорби; струмок залишився позаду. Іти далі не було сенсу, адже відбитки данлопівських шин могли вести або до Голдернесс-холу, чиї величаві вежі здіймалися ліворуч, або до приземистих сірих хатинок, за якими, якщо вірити мапі, проходило Честерфілдське шосе.