Аґата Крісті - Трагедія в трьох діях

Лікар підвівся й узяв келих.

– Гаразд, – промовив він. – Потішу твою уяву, Чарльзе, але готовий закластися на десять фунтів проти одного, що там немає нічого, крім чистого як сльоза джину та вермуту.

– Домовилися, – сказав сер Чарльз.

Потім з гіркою усмішкою додав:

– Знаєш, Толлі, ти певною мірою винен у тому, що витворяє моя фантазія.

– Я?

– Так, з твоїми розмовами про злочини вранці. Ти сказав, що цей чоловік, Еркюль Пуаро, свого роду буревісник, що куди він, туди й злочин. І от щойно він прибуває, як тут стається загадкова смерть. Звісно, я одразу ж починаю думати про вбивство.

– Цікаво, – видобув містер Саттертвейт і замовк.

– Так, – сказав Чарльз Картрайт. – Я про це думав. Що скажеш, Толлі? Чи можемо ми запитати в нього, що він про все це гадає? Ну, тобто це взагалі етично?

– Хороша думка, – буркнув містер Саттертвейт.

– Я знаю правила медичної етики, але не маю жодного уявлення про професійну етику детективів.

– Не можна просити співака заспівати, – пробурмотів містер Саттертвейт. – Чи можна просити детектива розслідувати? Хм, цікавий момент.

– Просто думка, – сказав сер Чарльз.

У двері тихенько постукали, і в кімнату знічено зазирнув Еркюль Пуаро.

– Заходьте, друже, – гукнув сер Чарльз, підстрибуючи. – Ми саме про вас говорили.

– Я подумав, можливо, я втручаюся куди не треба.

– Аж ніяк. Випийте.

– Дякую, ні. Я рідко п’ю віскі. Скляночку сиропу час від часу…

Та в асортименті напоїв сера Чарльза сиропу не було. Коли гість влаштувався у кріслі, Картрайт перейшов одразу до справи.

– Не буду правити теревені, – промовив він. – Ми щойно говорили про вас, мсьє Пуаро, і про те, що сьогодні сталося. Чи не здається вам, що ситуація надто дивна?

Пуаро звів брови. Тоді запитав:

– Дивна? А що не так?

Бартолом’ю Стрендж сказав:

– Моєму другові приверзлося, що старого Беббінґтона вбили.

– А ви так не вважаєте, ні?

– Нам цікаво дізнатися, що думаєте ви.

– Звісно, йому стало зле дуже раптово, справді, дуже.

– Саме так.

Містер Саттертвейт виклав теорію про самогубство і розповів про свою пропозицію взяти вміст келиха на аналіз.

Пуаро схвально кивнув.

– Так, це не завадить. Мені, як знавцеві людської природи, здається дуже малоймовірним, щоб цього приємного безневинного чоловіка комусь захотілося вбити. Але ідею про самогубство я підтримую ще менше. Одначе келих має щось нам підказати.

– А результати аналізу – які ваші припущення щодо них?

Детектив стенув плечима.

– Мої? Я можу лише здогадуватися. Ви хочете, щоб я здогадався, якими будуть результати?

– Так. І..?

– Тоді я думаю, там знайдуть лише рештки першокласного сухого мартіні. – Він уклонився серові Чарльзу. – Щоб отруїти людину коктейлем, одним з багатьох на таці, треба докласти неабияких зусиль. І якби цей милий священик задумав скоїти суїцид, то не думаю, що він зробив би це на вечірці. Це надто нерозсудливо щодо нас. А містер Беббінґтон здався мені дуже розсудливим. – Він замовк. – Така моя думка, коли ви вже мене запитали.

На мить запала тиша. Потім сер Чарльз глибоко зітхнув. Він прочинив одне з вікон і визирнув назовні.

– Вітер посилився, – зауважив він.

Повернувся моряк, детектив секретної служби зник.

Але спостережливому містору Саттертвейту здалося, що сер Чарльз женеться за роллю, яку, врешті-решт, грати не йому.

– Так, що ви думаєте, містере Саттертвейте? Як ви насправді вважаєте?

Містер Саттертвейт роззирнувся. Тікати було нікуди. Еґґ Літтон-Ґор заскочила його на рибальському містку. Ці молоді жінки безжалісні… і страшенно наполегливі.

– Думаю, цю ідею вклав вам у голову сер Чарльз, – сказав він.

– Ні, не вкладав. Вона була там від самого початку. Все сталося так жахливо раптово.

– Він був уже старий, і здоров’я його підводило…

Еґґ перебила Саттертвейта:

– Маячня усе це. В нього був неврит, легкі прояви ревматоїдного артриту. Він з тих, хто хоч і поскрипує, але до дев’яноста доживає. Що скажете про допит?

– Ну, він, здається, був… звичайним?

– А що скажете про свідчення Мак-Дуґала? Купа страшних термінів і все таке – детальний опис кожного органа – але чи не здалося вам, що він просто відмежувався словесною завісою? Все, що він сказав, зводилося до висновку: немає нічого такого, що свідчило б про те, що смерть настала не з природних причин. Але він не підтвердив, що смерть дійсно настала з природних причин.