Аґата Крісті - Трагедія в трьох діях

Її відповідь здивувала Саттертвейта.

– А може, так і безпечніше. Принаймні так є якась упевненість. В такому віці чоловіки найчастіше вже лишили свої гріхи та божевільні вчинки позаду і можна не боятися їх у майбутньому…

В кімнату зайшла Еґґ, і містер Саттертвейт не встиг нічого відповісти.

– Тебе довго не було, люба, – сказала їй мати.

– Я говорила із сером Чарльзом, матусю. Він лишився сам на сам зі своєю славою. – Вона з докором повернулася до містера Саттертвейта. – Ви не говорили мені, що гості роз’їхалися.

– Так, повернулися додому вчора, усі, окрім сера Бартолом’ю Стренджа. Він збирався побути до завтра, але вранці його викликали терміновою телеграмою. Один з його пацієнтів був у критичному стані.

– Як шкода. Бо я збиралася усіх їх як слід роздивитися. Можливо, я знайшла б розгадку.

– Яку ще розгадку?

– Містер Саттертвейт знає. О, байдуже. Олівер досі тут. Залучимо його. Він багато чого може, коли хоче.

Коли містер Саттертвейт повернувся до «Воронячого гнізда», господар будинку сидів на терасі з видом на море.

– Вітаю, Саттертвейте! Пили чай з Літтон-Ґорами?

– Так. Ви не проти?

– Звісно ні. Еґґ мені телефонувала. Дивна дівчина, ця Еґґ…

– І приваблива, – сказав містер Саттертвейт.

– Гм, так, певно.

Він підвівся і зробив кілька безцільних кроків.

– Господи, – раптом із гіркотою промовив він, – краще б я ніколи не приїздив до цього проклятого місця.

Містер Саттертвейт подумав про себе: «Нелегко йому». На мить йому стало шкода господаря будинку. У свої п’ятдесят два Чарльз Картрайт, веселий і галантний серцеїд, закохався. І, як він сам розумів, цей випадок був розпачливо безнадійний. Молодість тягнеться до молодості. «Дівчата не носять серця як ордени на мундирі», – подумалося Саттертвейту. Еґґ так розхвалювала сера Чарльза. Якби той дійсно щось для неї важив, вона б мовчала. Ні, її вибір – молодий Мендерз».

Зазвичай Саттертвейт не помилявся в своїх припущеннях.

Однак був усе ж один фактор, якого він не взяв до уваги, бо просто про нього не знав. А не знав він про те, що молодим старші люди можуть здатися вагомішими. Містер Саттертвейт, сам уже літній чоловік, щиро не міг уявити, що Еґґ може віддавати перевагу чоловікові середнього віку перед молодим. Безумовно, молодість була для нього найчарівнішим з усіх дарів.

Він лише впевнився у своїх припущеннях, коли Еґґ зателефонувала після вечері й попросила дозволу привести Олівера на «консультацію».

То був вродливий молодик із темними очима під важкими повіками, з граційними рухами. Він, здавалося, піддався наполегливості Еґґ, але сам ставився до ситуації ліниво-скептично.

– Можете ви її відмовити від цієї ідеї? – сказав він серу Чарльзові. – Це, мабуть, страшенно здорове заміське життя дає їй стільки сил. Знаєш, Еґґ, ти відразливо невгамовна. І твої смаки дитинні – злочин, сенсація, оце все.

– Ви скептично налаштовані, Мендерзе?

– Так, сер, насправді так. Милий стариган, який верз нісенітницю. Та це просто з царини фантастики, щоб він помер не своєю смертю!

– Сподіваюся, ви маєте рацію.

Містер Саттертвейт зиркнув на нього. Ким Чарльз Картрайт був сьогодні? Точно не моряком у відставці й не детективом міжнародної служби. Ні, він був кимось новим, невпізнаваним.

Містер Саттертвейт з подивом зрозумів ким же. Сер Чарльз був сьогодні другою скрипкою. А першою – Олівер Мендерз.

Саттертвейт, сидячи в затінку, спостерігав за тим, як ці двоє, Еґґ та Олівер, сперечалися: Еґґ – палко, Олівер – мимохіть.

А от сер Чарльз немовби зістарився і мав вельми змучений вигляд. Кілька разів Еґґ зверталася до нього – затято і впевнено, але той відповідав мляво.

Молоді люди пішли об одинадцятій. Картрайт вийшов з ними на терасу і запропонував узяти ліхтарик, щоб підсвітити кам’янисту стежину.

Але ліхтарик був не потрібен. Місяць яскраво сяяв. Еґґ удвох з Олівером почали спускатися стежкою, і їхні голоси ставали дедалі тихішими.

Сяє місяць чи ні, а застудитися містеру Саттертвейту не хотілося. Він повернувся до кімнати-каюти. Сер Чарльз іще трохи постояв на терасі.

Зайшовши, той зачинив за собою вікно і, великими кроками здолавши відстань до тумбочки, налив собі віскі з содовою.

– Саттертвейте, – сказав він. – Завтра я їду звідси назавжди.

– Що? – скрикнув приголомшений Саттертвейт.

На обличчі Картрайта відбилось якесь меланхолійне задоволення від того, яке враження справили його слова.