Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Праворуч цілі покоління застарілих довідників – рік за роком «Крокфордський церковний довідник», «Гейзеллський щорічник», «Альманах Віттакера», «Порадник Келлі», «Флотський щорічник Брейсі» – незручно здавлені, стояли пліч-о-пліч на нефарбованих полицях, їхні колись розкішні оправи червоної, синьої й чорної барв тепер вигоріли до брунатного під впливом часу й струменів денного світла, і всі вони пахли мишвою.

Полиці ліворуч були щільно заставлені вервечками однакових сірих томів, на кожному була одна й та сама назва, викарбувана золотом на спинці вишуканими готичними літерами: «Ґреймінстерець», – і я второпала, що це щорічники з татової школи. Ми навіть мали кілька таких у Букшоу. Я дістала один із полиці, не зауваживши, що він датований 1942 роком.

Поставивши його на місце, я провела вказівним пальцем ліворуч, по спинках решти книг: 1930… 1925…

Те-те-те! 1920 рік! Мої руки тремтіли, коли я витягала книжку й перегортувала її від кінця до початку. Її сторінки рясніли статтями про крикет, веслування, легку атлетику, гуманітарні науки, регбі, фотографію й природознавство. Наскільки я бачила, про гурток фокусників чи товариство філателістів тут не було жодного слова. Скрізь були розкидані світлини, де шеренга за шеренгою стояли всміхнені хлопчики, які іноді корчили міни в камеру.

На авантитулі була облямована чорним світлина з портретом. На ній джентльмен бездоганної подоби в конфедератці й мантії недбало присів на край столу, тримаючи в руці підручник із латини й дивлячись на фотографа з ледь уловною усмішкою. Під світлиною значилося: «Ґренвіль Твайнінґ, 1848–1920».

І квит. Жодного слова про події, супутні його смерті, жодних панегіриків, жодних теплих спогадів про нього. Може, це навмисне замовчування?

Тут пахне смаленим.

Я почала помалу перегортати сторінки, проглядаючи статті й читаючи написи під світлинами, де тільки вони були. Проглянувши дві третини книги, моє око зачепилося за прізвище де Люс. На світлині були зображені три хлопчики в сорочках і шкільних шапинках, вони сиділи на лужку біля плетеного козуба на рядні, заставленому чимось на зразок закусок для пікніку: паляниця, слоїк варення, тістечка, яблука й кухлі з імбирним пивом.

Напис повідомляв: «Згадуючи Омара Хайяма – цукерня Ґреймінстера дає привід для гордощів. Зліва направо: Гевіленд де Люс, Горацій Бонепенні та Боб Стенлі зображають ілюстрацію з книги перського поета».

Не викликало жодних сумнівів, що хлопчик ліворуч, який умостився на рядні, схрестивши ноги, – мій тато; він виглядав щасливішим, радіснішим і безтурботнішим, ніж той, якого я знала в реальному житті.

У центрі довготелесий, незграбний юнак, котрий удає, що зараз всадить зуби в сендвіч, – це Горацій Бонепенні. Я б упізнала його й без ніяких написів. На світлині його вогненно-руде волосся вийшло наче примарно-білий вінець навколо голови.

Я не змогла погамувати тремтіння, коли мені спливло на думку, як він виглядав у годину скону.

Трохи віддалік від товаришів третій хлопчик, судячи з неприродного повороту голови, мабуть, зі шкури пнувся, щоб показати свій найкращий ракурс. Він був старший від двох інших, і вирізнявся похмурою красою, що нагадувала матовий лиск зірок німого кіно.

Дивно, але в мене з’явилося таке відчуття, немовби це обличчя я вже десь бачила.

Раптом наче мені за комір кинули ящірку. Звісно, я бачила це обличчя – і не так давно! Третій хлопчик зі світлини був особою, яка щойно вчора відрекомендувалася мені Френком Пембертоном; Френк Пембертон, що стояв зі мною в Химері, коли періщив дощ; Френк Пембертон, котрий цього самого ранку сказав мені, що їде оглянути могилу в Незер-Ітоні.

Один за одним факти стали на свої місця, і все збіглося так чітко, аж мої очі зблисли, немов із них спала полуда, як у Саула.

Френк Пембертон – це Боб Стенлі, а Боб Стенлі – той самий «третій чоловік», так би мовити. Це він убив Горація Бонепенні на огірковій грядці в Букшоу. Я ладна була дати голову на відруб.

Коли кінці з кінцями зійшлися, моє серце затріпалося, неначе готове було вибухнути.

У Пембертоні із самого початку було щось непевне. І знов-таки це було тим, про що я не думала з учорашнього дня, коли була коло Химери. Щось таке він сказав… але що саме?

Ми теревенили про погоду; відрекомендувалися навзаєм. Він зізнався, що знає, хто я, що зазирав до «Хто є хто?». З якої речі йому треба було це робити, якщо він був татовим знайомцем більшу частину життя? Можливо, саме ця його брехня й увімкнула мої незримі антени?