– Аби він залишив її собі?
– Він би знав, як із нею вчинити.
– На мій погляд, найслушнішим вибором буде власник марки, як ти гадаєш?
Я знала, що відповідь буде ствердною, проте мені несила було промовити її. Я знала, що понад усе на світі мені хочеться подарувати марку татові, хай навіть вона не моя. Водночас я хотіла віддати обидві марки інспектору Г’ювітту. Але з якої речі?
Закуривши ще одну цигарку, доктор Кіссінґ уліпив зір у вікно. Урешті-решт він простягнув мені одну марку, залишивши другу собі.
– Це «АА», – сказав він. – Вона не моя, мені вона не належить, як мовиться у старій пісні. Твій тато може зробити з нею все, що побажає. Вирішувати не мені.
Я взяла в нього «Ольстерського Месника» й обережно загорнула в носову хусточку.
– Інакше з бездоганною маленькою «ТЛ» – моєю. Моєю власною, понад усякий сумнів.
– Я думаю, що вам буде за щастя знову приклеїти її у ваш альбом, сер, – смиренно сказала я, ховаючи її близнючку до кишені.
– Мій альбом? – він видав смішок, схожий на крякання, а потім закашлявся. – Мої альбоми, як сказав любий покійний Доусон, [127]звіяло вітром.
Він одвів вибляклі очі до вікна, невидюще дивлячись у бік лужка, де дві леді поважного віку пурхали й робили піруети, немов дивоглядні метелики, під осяяними сонцем буками.
Багато що пішло в непам’ять, о Кінаро! І вітер звіяв ті троянди,
Які покинув я з юрмою, що вихилялася у танці,
Коли хтів викинути з голови твоїх зів’ялих лілій блідість.
Але я був упорожні, я знемагав старим любовним шалом.
І весь той час, докіль танок тривав, неначе сотню літ,
Я вірним був тобі, Кінаро! Своїм звичаєм…
– Це з його Non Sum Qualis eram Bonae Sub Regno Cynarae. Знаєш цей вірш?
Я похитала головою.
– Він дуже гарний, – сказала я.
– Самітнє життя в такому місці, як це, – сказав доктор Кіссінґ, широко розкинувши рукою, – незважаючи на його вбогу вутлість, – це, якщо тобі втямки, вельми затратна справа.
Він подивився на мене так, наче щойно пожартував. Коли я не відгукнулася, він показав пальцем на стіл.
– Принеси мені один з тих альбомів. Я думаю, той верхній.
Я тільки тепер помітила, що під стільницею було вбудовано поличку, де лежали два грубих оправлених альбоми. Я здмухнула з них порох і подала доктору Кіссінґу горішній.
– Ні, ні… розгорни сама.
Я розгорнула альбом на першій сторінці. Там були дві марки – одна чорна, друга червона. Зі слабких відмітинок гумки й рисок я зрозуміла, що колись давно цю сторінку заповнювали марки. Я перегорнула сторінку… ще одну. Усе, що залишилося від альбому, – лише випатраний кістяк: навіть школяр засоромився б і сховав би його кудись подалі.
– Як бачиш, ціна прихистку для серця, у якому ще є живчик. Збуваєшся життя один квадратик за іншим. Залишилась дрібка, еге ж?
– Але «Ольстерський Месник»! – заперечила я. – Він, мабуть, вартий купи грошей!
– А й справді, – погодився доктор Кіссінґ і знову подивився на свій скарб крізь лупу. – У романах можна прочитати про порятунок, який надходить, коли з пастки немає ні найменшого пролазу; про коня, серце якого зупиняється, щойно він перетнув фініш.
Він нишком засміявся й витяг хусточку, щоб витерти очі.
– Надто пізно! Надто пізно! – скрикнула дівиця. І таке інше. Повечірній дзвін сьогодні не продзвенить. Як доля любить улаштовувати розіграші, – провадив він напівпошепки. – Хто це сказав? Сірано де Бержерак, чи не так?
На секунду я подумала, наскільки Даффі сподобалося б розмовляти із цим старим джентльменом. Однак лише на секунду. І потім знизала плечима.
З легким глузливим усміхом на вустах доктор Кіссінґ витягнув цигарку з рота й підніс розжеврілий краєчок скраю до «Ольстерського Месника».
Мені здалося, що моє лице обсипали приском, наче мені груди проштрикнули зазубленим дротом.
Я кліпнула й, остовпівши від жаху, спостерігала, як марка почала тліти, потім зайнялася маленьким полум’ям, що повільно й невблаганно поглинало квітуче обличчя королеви Вікторії.
Коли вогонь дістався пучок, доктор Кіссінґ розтулив долоню й струснув темний попіл на підлогу. З-під поли його халата вигулькнув чорний лакований черевик, елегантно наступив на рештки й кількома рухами розтер попіл по підлозі.
Три оглушливі удари серця – і від «Ольстерського Месника» залишилася лише тьмяна пляма на лінолеумі Рукс-Енду.
– Ціна марки в тебе в кишені щойно подвоїлася, – озвався доктор Кіссінґ. – Бережи її як зіницю ока, Флавіє. Вона тепер одна-єдина.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу