Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Проблема полягала в тому, що я похапцем покопалася в архівах. «Хроніки Гінлі» доволі ясно правили, що поліцейське розслідування смерті містера Твайнінґа й крадіжки марки доктора Кіссінґа тривало. А як щодо некролога? Звичайна річ, його опублікували пізніше, але про що там мовилося?

Я скочила на «Ґледіс» і щодуху налягла на педалі, помчавши в бік Бішоп-Лейсі й Коров’ячого провулка.

Я не помічала таблички «Зачинено», аж поки не опинилася за десять футів до бібліотеки. Звісно! Флавіє, іноді в тебе тапіока [128]замість мізків; Фелі має рацію щодо цього. Сьогодні ж понеділок. Бібліотека запрацює лише о десятій годині ранку у четвер.

Коли я повільно котила «Ґледіс» до річки й ремонтного гаража, я міркувала про солодкуваті історійки, котрі розповідають у «Малечій годині»: про ці повчальні оповідки, наприклад про Поні з Двигунцем («Думаю, я зможу… думаю, я зможу…»), якому вдалося перетягти товарний поїзд через гору, тому що він думав, що зможе це зробити, думав, що зможе це зробити. І тому що він не хнюпив носа. Не хнюпити носа – це ключ.

Ключ? Я віддала ключ від ремонтного гаража міс Маунтджой, я це достеменно пам’ятаю. Але, може, є дублікат? Якийсь додатковий ключ, схований десь під підвіконням, на той випадок, якщо яка-небудь забудькувата особа вирушить на час відпустки до Блекпула, залишивши оригінал у своїй кишені? Позаяк Бішоп-Лейсі не був (принаймні до цього часу) скільки-небудь значним осередком злочинності, схований ключ не був таким уже неймовірним.

Я кресонула пальцями по одвірку вгорі дверей, зазирнула під горщики з геранню, що стояли вздовж стежки, навіть підняла кілька підозрілих на вигляд каменюк.

Нічогісінько.

Я покопирсалася в розколинах кам’яної стіни, яка тяглася від стежки до дверей.

Нічогісінько. Узагалі нічого.

Я приклала долоні дашком до вікна й уліпила очі в потріпані стоси газет, що спали у своїх люльках. Так близько й водночас так далеко.

Я так розлютилася, аж мені захотілося сплюнути, що я й зробила.

Як би вчинила Марі Анн Польз Лавуазьє? – промайнуло в мене в голові. Вона б стояла тут, димуючи й клекочучи, наче маленький вулканчик, що виходить, коли займається дрібка дихромат амонію? Але щось я непевна. Марі Анн облишила б хімію й заходилася б коло дверей.

Я несамовито поторсала дверну ручку й увалилася до кімнати. Якийсь бовдур швендяв тут і забув замкнути бісові двері! Сподіваюся, мене ніхто не бачив. Добре, що це мені спало на думку. Я відразу ж второпала, що непогано буде закотити «Ґледіс» усередину, щоб її не запримітили допитливі перехожі.

Обійшовши прикритий дошкою лаз у підлозі, я обережно дісталася до стелажів зі зжовклими газетами.

Я без великих зусиль відшукала потрібні випуски «Хронік Гінлі». Атож, це тут. Як я й гадала, некролог містера Твайнінґа вийшов у п’ятницю, після звістки про його смерть.

«Твайнінґ, Ґренвіль, магістр гуманітарних наук (Оксфорд). Загинув знагла минулого понеділка в школі Ґреймінстер, поблизу Гінлі, у віці сімдесяти двох років. Його батьки, Маріус і Доротея Твайнінґи, із Вінчестера, померли. Після нього залишилася племінниця, Матильда Маунтджой з Бішопс Лейсі. Містер Твайнінґ похований неподалік від каплички в Ґреймінстері, де превелебний каноник Блейк-Сомс, парафіяльний священик Святого Танкреда в Бішоп-Лейсі, і капелан Ґреймінстера помолилися за його душу. Вінків було без ліку».

Але де його поховали насправді? Може, його тіло відправили до Вінчестера, щоб він спочивав поряд із батьками? Чи поховали-таки в Ґреймінстері? Дуже навряд. Найпевніше, я знайду його могилу на церковному цвинтарі Святого Танкреда, за дві-три хвилини ходьби звідси.

Я поставлю «Ґледіс» поза ремонтним гаражем – нема потреби зайвий раз муляти комусь очі. Якщо я зігнуся в три дуги й не висовуватимусь з-за живоплоту, що оперізував бечівник, [129]я легко прошмигну звідси на церковне обійстя й мене ніхто не помітить.

Коли я відчинила двері, загавкав пес. Місіс Фейруезер, голова жіночої вівтарної гільдії, вигулькнула в провулку зі своїм Корджі. Я встигла причинити двері до того, як вона чи її пес змогли примітити мене. Далі обережно визирнула з вікна й побачила, як пес обнюхує стовбур дуба, а місіс Фейруезер дивиться кудись убік, удаючи, що не знає, що там коїться на іншому кінці повідка.

Агій! Мені доведеться чекати, поки пес зробить свою справу. Я обвела кімнату поглядом.

Обабіч дверей розміщувалися саморобні книжкові шафи, чиї грубо витесані, прогнуті полиці мали такий вигляд, наче їх змайстрував старанний, але невдалий тесля-самоук.