Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Одна стіна була повністю відведена для татових альбомів із марками – пухких томиків у шкіряних палітурках, кольорами яких було позначене правління того чи іншого монарха: чорний – королеви Вікторії, червоний – Едуарда VII, зелений – Георга V і синій – нашого нинішнього короля Георга VI. Я пригадала, що тоненький червоний томик притулився між зеленим і синім і містив лише кілька марок – дев’ять відомих варіантів чотирьох марок, випущених із портретом Едуарда VIII, до того як він дав драпака з американкою.

Я знала, що тато діставав незбагненну насолоду від розглядання цих незліченних крихітних варіацій на клаптиках конфеті, проте не була обізнана з усіма подробицями. Лише коли йому дух западався над черговим новеньким сласним шматочком в останньому випуску «Лондонського філателіста», і він славословив його за сніданком – лише тоді ми на мізинчик дізнавалися про його щасливий, замкнутий у шкаралупці світ. Окрім цих надзвичайних випадків, усе, що стосувалося поштових марок, було для нас, моїх сестер і мене, темним лісом, у той час як тато збирав клаптики різнобарвного паперу із запалом ще лячнішим, ніж декотрі люди колекціонують голови оленів і тигрів.

Насупроти стояв буфет епохи Якова І, поверхня й шухляди якого були забиті різноманітним філателістським причандаллям: клейким прозорим папером для альбомів, фіксувального ґатунку, вимірювачами перфорації, емальованими тацями для відмочування марок, слоїками з рідиною для розпізнавання водяних знаків, гумками, конвертами для зберігання, цигарковим папером для сторінок, пінцетом для марок і вигнутою ультрафіолетовою лампою.

У глибині кімнати, перед заскленими стулчастими дверима, що вели на терасу, розміщувався татів стіл: робочий стіл завбільшки з футбольне поле, котрий, можлива річ, колись стояв у конторі Скруджа та Марлі. [81]Я одразу здогадалася, що шухляди будуть замкнені, – і я не помилилася.

Я гарячково міркувала, де тато міг сховати марку в кімнаті, повній-повнісінькій марок. Я була впевнена, що він сховав її, – як це зробила я зі своєю. Ми з татом навзаєм мали пристрасть до утаєння, і я розуміла, що в нього голова не з моркви і він не покладе її в найочевиднішому місці.

Замість того щоб сновигати очима, хапаючи вершки, чи порпатися в шухлядах, я лягла на підлогу, удаючи із себе автомеханіка, котрий вивчає нутрощі машини, і заковзала кімнатою, уважно оглядаючи денця усіх поспіль предметів. Я обстежила долішню частину письмового столу, журнального столика, сміттєвого кошика й навіть татового віндзорського фотеля. Я не полінувалася зазирнути під турецький килим і за фіранки. Ще подивилася на тильну частину годинника й поперевертала картини, що статечно висіли на стіні.

Що ж, книжок у кабінеті забагато, годі було переглянути кожну, тому я спробувала уявити, які з них напевне залишилися б поза увагою. Звісна річ! Біблія!

Але квапливе перегортування короля Якова [82]винагородило мене лише старою церковною брошурою й жалобною листівкою з приводу смерті якогось де Люса періоду Всесвітньої виставки. [83]

Нараз я згадала, що тато зняв «Пенні Блек» із дзьоба мертвого бекаса й поклав до кишені. Може, він там її й залишив, маючи намір спекатися її пізніше.

Безсумнівно! Марка не тут. Яка я недотепа, якщо подумала, що вона може бути тут! Увесь кабінет, безперечно, значитиметься першим у списку до смішного очевидних сховків. Моя впевненість зміцніла, і те, що Фелі й Даффі хибно називали «жіночою інтуїцією», підказало мені, що марка деінде.

Намагаючись не здіймати шуму, я відчинила двері й шмигнула до коридору. Дві сестрички-зміючки все ще сиділи у вітальні, у їхніх голосах мені вчулися злість і сум. Я могла б підслухати, стоячи за дверима, але вирішила не робити цього. У мене попереду куди важливіші справи.

Безмовною тінню я піднялася західними сходами до південного крила.

Як і слід було чекати, татову кімнату оповивали сутінки, коли я туди увійшла. Я часто дивилася на ці вікна з галявинки, але бачила лише щільно зсунуті докупи важкі портьєри.

Усередині спальні панувала зловісна атмосфера музею у неробочі години. Гострий запах татових одеколонів і лосьйонів для гоління навертав на пам’ять відкриті саркофаги й поховальні урни, у які колись клали стародавні спеції. Зграбні вигини ніжок умивального столика епохи королеви Анни виглядали майже сороміцьки поряд із похмурим готичним ложем у кутку – немов насуплений старий камердинер дивиться спідлоба, як його молода пані надягає шовкові панчішки на свої довгі ноги.