Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Завертаючи на «Ґледіс» за ріг будинку, я почула побрязкування металу, що долинало з оранжереї. Я наблизилася до дверей, аби зазирнути всередину. Як виявилося, там був Доґґер.

Він постукував садовою лопаткою по перевернутому відрі, сидячи на ньому зверху.

Дзелень… телень… дзелень… телень… Так дзвін Святого Танкреда калатає на похороні якого-небудь старця в Бішоп-Лейсі, калатає й калатає, неначе веде лік годинам і дням життя. Дзелень… телень… дзелень… телень…

Він сидів спиною до порогу й вочевидь мене не помічав.

Я юркнула до кухонних дверей, із усіх сил наробила шуму, кинувши «Ґледіс» із гучним дзенькотом на кам’яний ґанок («Вибач, «Ґледіс», – прошепотіла я).

– Тьху, побий тебе лиха година! – сказала я достатньо голосно, щоб мене можна було почути з оранжереї. І вдала, що мимохіть дивлюся у вікно.

– О, привіт, Доґґере! – привіталася я бадьоро. – Саме тебе я й шукаю.

Він не відразу повернувся до мене обличчям, і я зробила вигляд, що зчищаю глину з носка черевика, поки він оговтувався.

– Міс Флавіє, – неквапом промовив він. – Ви мов крізь землю провалилися.

– Що ж такого, ось я, – сказала я. Ліпше делікатно підтримувати розмову з Доґґером, доки він не отямиться остаточно.

– Я перекинулася слівцем із деким у селищі, і мені натякнули про декотрого, і я подумала, що ти можеш розповісти мені про цього бозна-кого.

Губи Доґґера склалися в силувану усмішку.

– Я знаю, що мені треба було підшукати інших слів, але…

– Я розумію, що ви маєте на увазі, – перебив мене він.

– Горацій Бонепенні! – вистрелила я. – Хто такий цей Горацій Бонепенні?

Від моїх слів Доґґер почав крутитися, як піддослідна жабка, до хребта якої під’єднали гальванічну батарею. [79]Він облизав губи, потім люто витер їх носовою хусточкою. Його очі почали затуманюватися, блискаючи, немов зірки перед сходом сонця. Водночас він докладав надлюдських зусиль, щоб опанувати себе, та де там.

– Не бери в голову, Доґґере, – сказала я. – Пусте. Забудь.

Він намагався звестися на рівні ноги, проте не зміг підвестися з відра, на якому сидів.

– Міс Флавіє, – сказав він, – є питання, котрі треба ставити, і є питання, котрих ставити не треба.

Знову він завів своє: так подібні до уставів, ці примовки зривалися з вуст Доґґера цілком природно та з такою безповоротністю, неначе їх промовляв сам Ісайя. [80]

Але кілька цих слів, здавалося, повністю виснажили його, і, тяжко зітхнувши, він затулив обличчя руками. Мені нічого так не хотілося тієї миті, як обійняти його й пригорнути, однак я знала, що він не любить телячі ласки. Тому я вдовольнилася тим, що поклала руку йому на плече, усвідомлюючи, що цей жест заспокоює радше мене, ніж його.

– Я піду розшукаю тата, – сказала я. – Ми проведемо тебе до кімнати.

Доґґер повільно звів на мене очі, і його обличчя тієї миті скидалося на мертвотно-сіру маску. Його слова впали, як каменюки, що скрегочуть об каменюки.

– Вони повезли його, міс Флавіє. Поліція забрала його.

У вітальні на прикрашеній квітковим візерунком канапі сиділи Фелі й Даффі, обійнявшись і ревучи, як пожежні сирени. Я зробила кілька кроків, маючи охоту приєднатися до них, аж тут Офелія помітила мене.

– Де ти була, маленьке опудало? – процідила вона, підскакуючи й нападаючи на мене, як дика кішка, її очі, запухлі й почервонілі, нагадували велосипедні ліхтарики. – Тебе ніде не було. Ми думали, ти втопилася. О господи! Як я молилась про це!

Ласкаво просимо додому, Флавіє, подумала я.

– Тата заарештували, – поставила крапку Даффі. – Його забрали.

– Куди? – запитала я.

– Звідки нам знати? – презирливо сказала Офелія. – Туди, куди відвозять арештованих людей, мабуть. Де тебе носило?

– У Бішоп-Лейсі чи Гінлі?

– Що ти маєш на увазі? Висловлюйся ясніше, малолітня йолопко.

– Бішоп-Лейсі чи Гінлі? – правила я своєї. – У Бішоп-Лейсі є лише однокімнатний поліцейський відділок, тож я не думаю, що його могли повезти туди. Поліція графства знаходиться в Гінлі. Найпевніше, вони доправлять його в Гінлі.

– Його звинуватили в убивстві, – сказала Офелія, – і його повісять. – Вона знову зайшлася риданням і відвернулась. На коротку мить мені стало майже шкода її.

Вийшовши з вітальні до коридору, я побачила, що Доґґер прямує вгору західними сходами, важко сунучи зачавунілими ногами, сходинка за сходинкою, як засуджений на ешафот.

Зараз або ніколи!

Я почекала, поки він зникне з-перед очей там нагорі, потім прослизнула в татів кабінет і преспокійно замкнула двері зсередини. Уперше в житті я залишилася тут сама-самісінька.