Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Вона підступилася до мене.

– Навіщо ти тут? – хриплувато прошепотіла вона.

Я хутко сягнула рукою до кишені й видобула звідти пакунок із солодощами.

– Я принесла вам льодяники, – сказала я, – щоб перепросити за свою нетактовну поведінку. Сподіваюся, ви не відмовитеся.

Вона зронила пронизливий, свистячий звук, який я вирішила вважати сміхом.

– Нараяла міс Кул, безсумнівно?

Я шпарко захитала головою, своїм завзяттям нагадуючи сільського дурника з пантоміми.

– Я хотіла висловити вам свої запізнілі співчуття з приводу смерті вашого дядька – містера Твайнінґа, – сказала я, і я казала щиру правду. – Чесно. Він випив гірку чашу – нічого не скажеш – несправедливо.

– Он як? Атож, це було несправедливо, – промовила вона. – І це навіть не безсовісно. І не аморально. Ти знаєш, як це було?

Звичайно, я знала. Я вже чула це раніше, але я прийшла не для того, щоб сперечатися з нею.

– Ні, – пошепки сказала я.

– Це було вбивство, – випалила вона. – Убивство, найсправжнісіньке.

– І хто вбивця? – запитала я. Часом моя балакучість захоплює мене зненацька.

На обличчі міс Маунтджой, немов хмара, котра затулила місяць, з’явився дещо непевний вираз, наче вона згаяла весь вік, готуючись до ролі, і на сцені при світлі рамп забула слова.

– Ці хлопчиська, – сказала вона нарешті. – Ці гидкі, паскудні хлопчиська. Мені ніколи їх не забути; і їм не допоможуть кругленькі щічки й дитяча невинність.

– Один із цих хлопчиськів – мій тато, – спокійно зауважила я.

Здавалося, її погляд був спрямований кудись у минуле. Помалу вона прочунялась, і її очі зосередились на мені.

– Аякже, – сказала вона. – Лоуренс де Люс. Джако. Твого тата кликали Джако. Шкільне прізвисько, проте навіть слідчий називав його так. Джако. Він вимовляв це настільки лагідно на допиті, майже сердечно – неначе всіх у суді зачарувало це наймення.

– Мій тато давав свідчення на допиті?

– Атож, він свідчив – як і вся ватага. У ті часи такі справи вели саме так. Він усе заперечував, звісно ж, будь-яку причетність. З колекції директора поцупили цінну поштову марку, і ніхто не міг сказати нічого, окрім: «О ні, сер, це не я, сер!» Немовби марка якимись чарами відростила брудні пальчики й сама себе викрала!

Мені кортіло сказати їй, що мій тато не злодій і не брешко, однак раптом у моїй голові промайнула думка: хоч би що я сказала, нічого не змусить цей старезний казанок перемінити свої погляди. Я вирішила проковтнути пілюлю.

– Чому ви пішли з церкви сьогодні вранці, не добувши до кінця? – запитала я.

Міс Маунтджой шарпнулася, неначе я вихлюпнула склянку води їй межи очі.

– Ти говориш щиро, еге ж?

– Атож, – відповіла я. – Це якось пов’язано з молитвою вікарія за незнайомця серед нас, правда ж? Людину, тіло якої я знайшла на городі в Букшоу.

Вона засичала крізь зуби, як чайник.

– Так це ти знайшла тіло? Ти?

– Атож, – відповіла я.

– Тоді скажи мені от що – він мав руде волосся? – вона стулила очі й не розплющувала їх, чекаючи на мою відповідь.

– Так. Він мав руде волосся.

– За дароване нам подякуємо Господу від усієї душі, – видихнула вона, перед тим як розплющити очі. Як мені видалось, така реакція не просто дивна, але й певною мірою нехристиянська.

– Щось я не розумію, – випалила я. І я направду не розуміла.

– Я в одну мить упізнала його, – розтлумачила вона. – Навіть після стількох років я впізнала його, тільки-но побачила цю копицю рудого волосся, яка виходила з «Тринадцяти селезнів». Коли б цього було недостатньо, його панібратство, зарозуміла самовпевненість, ці крижані блакитні очі – будь-яка із цих рис – підказали б мені, що це Горацій Бонепенні повернувся в Бішоп-Лейсі.

У мене виникло відчуття, ніби ми забрели далі, ніж я собі думала.

– Можливо, тепер ти втямила, чому я не захотіла брати участь у молитві за вічний спокій підлої душиці цього хлопчака – цього чоловіка.

Простягнувши руку, вона взяла в мене пакунок із льодяниками, поклала одного до рота й запхала до кишені решту.

– Якраз ні, – вела вона далі, – я благаю небеса про те, щоб він цієї самої миті горів у пеклі.

По цих словах вона увійшла у відвологлу Вербову віллу, затріснувши за собою двері.

Хто ж такий цей Горацій Бонепенні? І що спонукало його повернутися назад, у Бішоп-Лейсі?

Мені наверталася на думку лише одна людина, яка могла розповісти мені про це.

Коли я під’їжджала каштановою алеєю до Букшоу, то побачила, що синього «воксгола» вже немає поблизу. Інспектор Г’ювітт і його люди забралися геть.