Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Інспектор мав спантеличений вигляд.

– Ні, – відповів він. – На Бонепенні була нова пара взуття, на якій було вказане ім’я шевця зі Ставанґера.

– О, – сказала я.

– Відтак ми змогли простежити його шлях досить легко.

Оповідаючи, інспектор Г’ювітт креслив руками карту в повітрі.

– Наші запити тут і за кордоном допомогли з’ясувати, що він сів на корабель із Ставанґера в Ньюкасл-апон-Тайн, а звідти дістався потягом до Йорка й потому до Доддінґслі. Із Доддінґслі він приїхав таксівкою до Бішоп-Лейсі.

Ага! Саме таке я й припускала.

– Ваша правда, – погодилась я. – А Пембертон – чи його слід називати Бобом Стенлі? – їхав слідом за ним, лише ненадовго затримався в Доддінґслі. Він зупинився у «Веселому кучері».

Одна брова інспектора Г’ювітта, немов кобра, поповзла догори.

– Он як? – промовив він, занадто недбало. – Звідки ти знаєш?

– Я зателефонувала у «Веселий кучер» і поговорила з містером Клівером.

– Це все?

– Вони були там разом, достоту так, як під час убивства містера Твайнінґа.

– Стенлі заперечує це, – не погодився він. – Запевняє, що не має до цього жодного стосунку. Чистий, як свіжовипалий сніг, так би мовити.

– Але в ремонтному гаражі він сказав мені, що вбив Бонепенні! До того ж він більш-менш визнав, що моє припущення справедливе: самогубство містера Твайнінґа було виставою.

– Що ж, побачимо. Ми розберемося із цим, але потрібен буде якийсь час, хоча я маю сказати, твій тато дуже нам допоміг. Він розповів історію про те, що довело бідолашного Твайнінґа до смерті. Прикро, що він не захотів співпрацювати з нами. Ми могли б уникнути… Вибач, – перервав він сам себе. – Думки вголос.

– Мого викрадення, – підказала я.

Я була в захваті від того, як спритно інспектор змінює тему.

– Повертаюсь до теперішнього, – провадив інспектор, – виправ мене, якщо я помиляюсь. Ти думаєш, що Бонепенні й Стенлі були спільниками?

– Вони завжди були спільниками, – підтвердила я. – Бонепенні цупив марки, а Стенлі продавав їх за кордоном невибагливим колекціонерам. Але вони так і не спекалися двох «Ольстерських Месників»: ці марки були надто добре відомі. Зважаючи на те, що одна з них була потягнута в короля, для будь-якого колекціонера було заризиковано мати її в колекції.

– Цікаво, – зауважив інспектор.

– І?

– Вони збиралися шантажувати тата, але, мабуть, на якомусь етапі сталося розладдя. Бонепенні приїхав зі Ставанґера, щоб зробити свою справу, і цієї миті Стенлі зрозумів, що може вирушити вслід за ним, убити його в Букшоу, забрати марки й виїхати з країни. Умити руки, так би мовити. Щоб звинувачення висунули татові. Так воно, зрештою, і сталося, – докинула я докірливо.

Запала незручна мовчанка.

– Послухай-но, Флавіє, – сказав він нарешті. – Я не мав вибору, розумієш. Інших підозрюваних не було.

– А як щодо мене? – запитала я. – Я теж була на місці злочину.

Я показала рукою на вишикувані вздовж стін слоїки з хімікаліями.

– Урешті-решт, мені багато відомо про отрути. Мене можна вважати дуже небезпечною особою.

– Гмм, – замислився інспектор. – Ти подала цікаву думку. І ти теж була там під час смерті. Якби все не пішло так, як пішло, тебе б точно запідозрили.

Я не подумала про це. Кирпата свашка [134]зазирнула мені у вічі, і я здригнулася.

Інспектор повів далі:

– Аргументом проти, одначе, є твій зріст і вага й відсутність реального мотиву, а також факт, що ти не намагалася не навертатись на очі. Як правило, справдешній убивця відкручується від поліції з усіх сил, тоді як ти… всюдисуща, ось яке слово спадає мені на думку. А тепер, що ти хотіла сказати?

– Стенлі влаштував на Бонепенні засідку на нашому городі. Бонепенні хворів на діабет…

– Аг-га, – сказав інспектор, звертаючись радше до самого себе. – Інсулін! Ми не здогадались зробити тест на нього.

– Ні, – заперечила я, – не інсулін. Чотирихлористий вуглець. Бонепенні помер через те, що йому вкололи в підложжя черепа чотирихлористий вуглець. Стенлі придбав слоїк у Джонса, хіміка, у Доддінґслі. Я помітила наліпку на слоїку, коли він набирав шприцом цю речовину в ремонтному гаражі. Напевно, ви вже знайшли її серед покидьків.

Вираз його обличчя підказував мені, що не знайшли.

– Мабуть, вона закотилась у трубу, – припустила я. – Там є старий водовід, що виходить у річку. Комусь доведеться вивудити цей слоїчок.

Бідолашний сержант Ґрейвс, промайнуло в мене в голові.

– Стенлі поцупив шприц із аптечки в номері Бонепенні в «Тринадцятьох селезнях», – не подумавши, докинула я. От халепа!