Андрій Кокотюха - Розбите дзеркало

Зашелестіло в кутках, рипом відгукнулася продавлена підлога, свиснув протяг, холодом дихнуло під стелею. Ще мить – і будинок-привид наповнили звуки. Спершу це була какофонія, незрозуміла суміш вигуків. Поступово він почав чітко розрізняти їх. Голову на відсіч давав: усе час від часу виринало не лише в його голові. Кожен із тих, кого щойно побачив тут, напевне гнав від себе слова й фрази, які колись відлітали від цих стін.

Happy Birthday to You!

Няв-няв!

Хто ти така!

Танцюй, танцюй!

Це ж гра!

– Ми домовлялися про зустріч.

– Шефа вже немає в офісі. Дзвоніть.

– Телефон вимкнено.

– Значить, він на зустрічі.

– Але ми домовлялися про зустріч! Саме на цю годину!

– Дзвоніть.

Лора вже готова була назвати Чернігів першим містом в Україні, де успішно тестують робота-секретарку. Закладена програма має певний вербальний набір, який андроїд застосовує в заданій послідовності. Жінка за столиком дуже мало нагадувала живу людину з усіма притаманними їй емоціями.

– Може, краще ви наберіть шефа? – запропонувала Лора. – Напевне, на ваш дзвінок Ігор Олегович відповість швидше. Скажіть, що на нього чекає Лариса Кочубей. Вона спеціально приїхала з Києва, і в неї дуже мало часу.

– До пана Ярового приїжджають і з Варшави, – секретарка кліпнула круглими безбарвними очима.

– Рада за нього. То й що?

– Нічого. Для Ігоря Олеговича не має значення, хто і звідки до нього приїхав.

– Тобто ваш шеф так поводиться з усіма відвідувачами?

– У нього ділова зустріч.

– Я теж приїхала не на інтимне побачення. – Лора починала втрачати терпець.

– А я не керую його справами. Я ось, документами займаюся, – жінка показала на стосик роздрукованих аркушів. – У мене своя ділянка роботи.

– І все ж таки я попрошу вас набрати шефа.

Лорі часто доводилося вмикати тон, який змушував упертих і не надто контактних розуміти, з ким мають справу. Навіть якщо ти вдягнулася підкреслено просто, джинси-светрик-кросівки-куртка, інтонації виказували природу. Ту саму, дику й не надто симпатичну, контактів із якою бажано уникати. Це, з Лориного досвіду, розуміли навіть молоденькі дівчатка. Не кажучи про досвідчених дорослих жінок, на кшталт її нової знайомої.

Секретарка зітхнула так голосно, як змогла. Вклавши в зітхання всю особисту неприязнь до київських візитерів, які бачать себе пупами землі й вважають, що заради них треба кидати невідкладні справи. Демонструючи, як їй усе набридло і водночас – що на неї де сядеш, там і злізеш, жінка набрала потрібний номер, повернула телефон екраном до гості. Виклик пішов, та замість гудків почулося стандартне: абонент не може прийняти дзвінок.

– У пана Ярового навряд чи один номер. – Лора не збиралася здаватися.

– То дзвоніть на інший, – парирувала жінка.

– Гаразд. Я напишу повідомлення йому на вайбер. Продублюю на месенджер.

– Можу допомогти?

– Дякую. Ви дуже віддані своєму шефу.

Більше Лору в офісі Ігоря Ярового нічого не затримувало.

На вулиці махнула Соколу, аби чекав, і той прогнозовано знизав плечима. За що вона й цінувала, якщо не сказати – любила саме цього водія. Богдан здебільшого мовчав, не починав дискусій, узагалі мало говорив. З нього неможливо було витягнути двох речень, хіба Сокіл сам захоче щось сказати, про щось попередити, від чогось застерегти.

Утім, цей сорокарічний батько трьох дітей знав ціну собі й тим, із ким мав справу. Чудово розумів, коли його хочуть слухати. Ніколи на пам’яті Лори не ліз із своїми порадами й точно знав, коли його думка може когось зацікавити.

Не базікав під руку – так називається.

У штаті числилося троє постійних водіїв, які одночасно могли й мали право виконувати роботу охоронця. Лора не водила машину, після загибелі чоловіка й усього , що сталося потому, попросила продати його «опель» чимшвидше й не торгуватися. Гайдук, її безпосередній начальник, закріпив за новим консультантом транспорт. Але для поїздок містом та заміських відряджень Лора могла брати тільки вільне на той момент авто. Покатавшись перших півтора місяця з кожним із трьох водіїв, вона попросила Гайдука зробити виняток: якщо можливо, закріпити за нею Богдана Соколовського, якого всі знайомі давно скоротили до Сокола, і той не заперечував. Пояснила причини.

І додала дуже важливу: він теж воював.

Їй пішли назустріч. Благо начальнику служби безпеки банку «Омега» не треба нічого ні з ким узгоджувати, коли йдеться про внутрішні рішення. Данило Гайдук узагалі робив чимало винятків, коли йшлося про Ларису Кочубей.