Андрій Кокотюха - Розбите дзеркало

– Зате ти – завжди вчасно. Чомусь бісить такий пунктик.

З найближчої кімнати до передпокою на поклик Ковбоя вийшов давній знайомий.

Чоловіки були однолітками. Але товариш виглядав не так екзотично. Сказати більше – не елегантно. Хоча відсутність стилю так само може вважатися стильною ознакою. Старшим років на п’ять робила не ріденька борідка, яка сприймалася даниною моді й зовсім не пасувала. Віку додала важкувата камуфляжна куртка. Такі продаються зараз усюди й не є ознакою належності до армії. Голову прикривав від можливого дощику такий самий плямистий картуз із гострим козирком. Штани до пари куртці заправлені в берці. Не нового зразка, більше подібні до кросівок та зручніші – важкі, кондові, з кирзи.

– Давно не бачились, – процідив Ковбой.

– Тому й ствол прихопив? Покажи.

Борода простягнув правицю.

Ковбой сахнувся, відступив ще на крок, витягнув озброєну руку так далеко, як зміг.

– Стій де стоїш! Твої жарти! – не питав, упевнено твердив.

– А я недарма раніше прийшов. Бачу, приготувався до зустрічі однокласників. Може, хоч скажеш два слова, що в лісі здохло?

– Не заговорюй зуби! У якому лісі?

– У нашому! Я тобі раптом почав муляти. Може, інші теж?

– Сам скажи, чого тобі від мене треба! Що, проспався, почитав інтернет і вирішив: я маю з тобою поділитися?

– Сто років ти мені треба!

Ззовні раптом почулося:

– Ого, які люди! Без охорони!

Ковбой рвучко повернувся на голос.

Револьверне дуло дивилося на невисоку повняву жінку. Новоприбула не соромилася зовнішності, не вважала повноту вадою. Навпаки, ще з часів, коли Ковбой знав її досить близько, всіляко підкреслювала дане природою. Зараз джинси щільно обтягували її стегна. Взула кросівки, ще в школі недолюблювала підбори, не хотіла здаватися вищою. Казала: на підборах нагадує собі каракатицю. Пишні груди напинали светр. Шкіряну куртку розстебнула вже на ходу. Змінилася хіба зачіска – стала довшою, краї білявого волосся сягали плечей.

– Хлопчики, могли б подзвонити, – голос Білявої йшов від грудей, тембр дуже заводив Ковбоя свого часу. – Обоє ж знаєте номер. Я ж знаходжу час, набираю кожного.

– Раз на рік, вітаючи з днем народження. Це ідіотська звичка, – буркнув Ковбой. – У мене нема бажання нагадувати тобі про себе.

– Цього року я тебе ще не вітала. Збиралася, все ж таки тридцятка, кругла дата.

– Зате мені пощастило, привітала з круглою датою, – озвався Борода. – Ти так і не пояснила, для чого це робиш.

– І ти висвистав мене сюди, аби поговорити про це? – пурхнула Білява, глянула на Ковбоя. – Я настільки всіх вас дістала, що ви обоє змовилися мене вбити? Тут, тепер?

– Ясно. – Ковбой нарешті опустив револьвер. – Тобі мало. Ти вирішила витягнути нас сюди, аби привітати особисто. Мусив здогадатися раніше. У нього, – кивок на Бороду, – фантазії на таке не стане. Я, грішний, чомусь вирішив – він зробився креативнішим. Не йдеш ти в ногу з часом, чуваче.

Слова мали вразити.

Та Борода пропустив. Навіть сіпнув головою, мовби даючи кпинам, мов дошкульним мухам, пролетіти мимо. Наблизився, спитав Біляву:

– Твої фокуси? Ніхто не зачепить тебе. Просто скажи – так чи ні.

– Пішов нахер. – У їхній компанії Білява вирізнялася любов’ю до лайки й могла загнути міцніше, ніж зараз. – Обоє туди валіть.

– Чекай! – Борода схопив її за лікоть.

– Грабки забрав, мудак! Приб’ю!

Білява замахнулася.

Нічого в характері не помінялося. Вона ніколи не погрожувала просто так, аби сказати. За словом слідувало діло, миттєво, і це змушувало вважати. Природа наділила Біляву, як більшість повненьких, закороткими руками. І все одно дотягнулася до обличчя кривдника, подавшись уперед і махнувши сильніше. Борода встиг вийти з-під прямого удару, але гострі пазурі все ж зачепили щоку.

– Дура! – Він торкнувся враженого місця, скривився. – От же ж дурепа!

– Здачі дай! – азартно заохотив Ковбой.

– Що у вас тут?

Тепер на вигук дружно повернулися всі троє.

– Знайомі всі лиця.

Надворі на розбитому ґанку стояла молода жінка в довгому темному плащі.

– Підстриглася, – мовив Ковбой.

– Зміна іміджу. Мені пасує?

– Ні, – вставила Білява. – Я тобі не раз це казала.

– Навіть якщо мені не буде чиєї думки запитати, без твоєї обійдуся.

Жінка в плащі скривилася, з неприхованою огидою переступила поріг. Пройшлася передпокоєм, зайшла до зали. Трійця терпляче чекала, поки Четверта прогуляється. Вона тим часом пройшла далі, з глибин почулося: