Андрій Кокотюха - Розбите дзеркало

Білява витягнула телефон першою. Поки відкривала папку з sms-повідомленнями, Ковбой і Четверта взяли свої смартфони. Трохи подумавши, поліз по трубку й Борода. За хвилину всі четверо показували Юристу тексти однакового змісту.

сьогодні 19.30 на горького знаєте місце важливо

– Той, хто писав це, точно знає: всі ми в місті, – сказав Юрист. – Отже, за кожним стежать. А ще – писав місцевий. Назва вулиці стара. Тобто, – відразу виправився, – стару, справжню, повернули недавно. Тоді вона ще називалася Горького.

– Згоден. – Ковбой заховав телефон. – І, так розумію, жодного з нас ти не підозрюєш.

– Уже ні. Бо не бачу сенсу в такому форматі зустрічі однокласників. Я взагалі не бачу сенсу в жодному форматі нашої зустрічі. Вже вибачайте.

– Теж не палаю бажанням, – погодилася Четверта. – До речі, в інше місце справді б не приїхала, пересунувши ділову вечерю.

– Хтось пробував передзвонити? – Борода постукав пальцем по екрану.

Замість відповіді Білява демонстративно викликала абонента, увімкнувши гучний зв’язок. Повторила, перекривляючи металевий жіночий голос:

– Цей номер недійсний.

– Отож. – Юрист вимкнув телефон. – Результат, напевне, однаковий. Хтось купив картку, скористався номером один раз, розіславши повідомлення. І викинув її.

– Усе одно міг бути хтось із нас, – уперто товк Борода.

– Кому з нас і для чого це треба? Тобі? – Юрист глянув на Біляву.

– Знову мені! Тепер ти пішов нахер! Усі ви пішли!

Ковбой вирішив нарешті взяти справу в свої руки.

– Може, скрутимо звук, стишимо градус і спробуємо спокійно розібратися?

– У чому? – поцікавилася Четверта. – Через що ми тут? Хто й для чого всіх сюди покликав? Ви хіба не знаєте? Хіба не розумієте – це може бути вона .

Молода жінка красномовно й багатозначно тицьнула пальцем у стелю.

– Вона мертва, – вирвалося в Білявої. – Давно.

– А місце, де нас сьогодні зібрали, – прокляте. Завжди було таким. Років сто щонайменше. Я вже не раз чула. Знаєте – повірила. Після всього – справді повірила.

– Послання з того світу, – гмикнув Ковбой. – Аж тепер подумав про це.

– Не вірю, – відрубала Білява.

– Поясни, у що повіриш, – легко погодилася Четверта. – Дванадцять років тому в цьому смердючому, давно покинутому й нікому не потрібному будинку зібралися шестеро. Ми і вона . Що тут сталося, знаємо тільки ми. Бо її вже нема. Не заводь, – вона жестом зупинила Бороду. – Винних уже шукали. Хто з нас винен більше, хто менше, хочеш поговорити про це? Я – ні. І клянуся: не купувала картку, аби розіслати кожному повідомлення й зібрати тут. Ось, якщо для когось це аргумент! – Вона перехрестилася.

– Я теж, – сказала Білява.

– Я тим паче, – додав Ковбой.

– Робити мені нема чого, – гмикнув Борода.

– Хоч тут повіримо одне одному. По старій пам’яті. – Юрист вимкнув телефон. – У мене немає відповіді, хто і для чого напружився зранку. Хто і для чого поміняв плани кожного з нас на нинішній вечір. Хто і для чого нагадав нам одне про одного й про те, що ми зробили. Ми всі, давайте визнаємо це вкотре, коли вже зібралися. Але в потойбічне втручання повірити не готовий.

– А я – готова! – Четверта тупнула ногою. – Готова! Це послання з того світу!

– Або чийсь поганий жарт, – припустив Ковбой.

– Чий? Тобі ж сказали – про все знало лише шестеро! Одна людина мертва! І якщо жоден із нас не писав ідіотське послання…

Четверта не договорила.

Пішла геть, штовхнувши на ходу Юриста плечем.

За нею пішов Борода, сплюнувши перед тим собі під ноги.

Далі – Білява, не дивлячись ні на кого, але показавши темряві середній палець.

Ковбой і Юрист лишилися вдвох.

– Ну? – спитав Ковбой. – Вони істерять. Ти завжди був розумнішим.

– Справді? – брови Юриста скочили вгору. – Аж тепер вирішив визнати це?

– Припини. Послання з того світу… Думаєш, серйозно?

– Я вже озвучив свої думки. Знаєш, краще б справді це був чийсь поганий, жорстокий, але потрібний кожному з нас жарт. Ти живеш із цим усі дванадцять років?

– Мені є чим забивати голову.

– Брешеш.

Юрист загасив ліхтарик, пішов геть. Кроки скоро стихнули. А Ковбой не квапився виходити, хоч дуже кортіло. Проте щось, чому нема пояснення, змусило лишитися в непривітному місці. Засунувши руки глибоко в кишені, дослухаючись до звуків, готуючись швидко реагувати на найменшу небезпеку, він неквапом обійшов увесь простір. Опинившись у тій самій кімнаті, завмер.

Здалося – або справді все враз ожило.