Андрій Кокотюха - Розбите дзеркало

– Тут нічого не міняється. Я давно казала: бульдозера сюди треба.

– А якби все це раніше розвалили? – уголос запитав Борода. – Думаєш, нічого б не було?

Четверта виринула з темряви. Стала в проймі дверей, аби її бачили всі. Витягнула з кишені цигарки, покрутила пачку в руці:

– Вогонь забула в машині. Хто?

Ковбой розвів руками. Правиця все ще стискала револьвер.

– Це в тебе, може, запальничка? – кивнувши на зброю, гмикнула Четверта.

Відчувши себе нарешті ідіотом, Ковбой заховав зброю за пасок.

– У кого стріляємо? – не вгавала Четверта. – І тема з вогнем актуальна.

Борода вже підносив їй запальничку. Закуривши, Четверта випустила дим у стелю, заявила:

– Тут воняє.

– Тут завжди смерділо, – нагадала Білява. – Тільки тоді чомусь на це не зважалося.

– Тоді, народе, багато на що не зважалося, – кивнула Четверта. – Хто з вас такий сміливий? Кому припекло згадати молодість?

– Тобі. – Борода знову викресав вогник, подивився на рожевий гарячий язичок. – Я міг би здогадатися. Ти не вмієш брехати.

– Ну, скажімо, вмію. Усі присутні тут це знають, – Четверта знову затягнулася.

– Але ти єдина, кого не здивувало наше зібрання, – завважив Борода.

– Логіка залізна, – погодився Ковбой. – Справді, поки тебе не принесло, ми всі здивувалися одне одному.

– Ми давно не бачилися, – нагадала Четверта очевидне. – Ви всі забули: мене ніколи нічого не дивує. Мене важко здивувати.

– Можна, – вставила Білява. – Не така вже ти крута.

– Були часи, коли ти вважала інакше, – третя затяжка. – І так, можна. Але не часто. Не повірите: їхала сюди й знала, кого побачу. Аби ще знати, для чого. І потім, народе… Тут іще не всі.

Ніби у відповідь знадвору почулися швидкі кроки.

– О! – Ковбой багатозначно підніс указівного пальця. – Зараза, сам же міг здогадатися! Одного не вистачає. І хто ж там у нас?

Спершу всередину проникло світло ліхтарика.

Його тримав високий молодик у прямокутних окулярах. Під коротким чорним пальтом – костюм, світло-синя сорочка, краватка. Ліхтарик опустився, мазнув по бруду й сміттю під ногами. Ноги, взуті в туфлі з гострими носаками, ступили туди, де хоч трохи чистіше.

Елегантний вигляд не робив чоловіка привабливішим. Навпаки, підкреслював характерну особливу прикмету: форму черепа, яка з першого погляду викликала асоціацію з…

– Кінь у пальті! – не стримався Борода.

– Вечір недобрий, – відгукнувся прибулий.

– Ти й на свій похорон запізнишся, – бовкнула Білява.

– Не жартуй так, – завважив Ковбой.

– Ми точно давно не бачилися, – вставила Четверта. – Забули про її манери.

– На себе дивися, – огризнулася та.

– Цікаво, як ти справи ведеш, – Білява не вгавала, переключившись на щойно прибулого. – Чи в юристів заведено запізнюватися?

– Тебе не обходить, – огризнувся Юрист. – І нікого з вас не радий бачити. Ані порізно, ані отак, гуртом. Хто придумав, чиї дурні жарти?

– Навряд жарти. – Четверта щиглем відкинула недопалок у куток.

– Зате нарешті знаю чиї. – Борода знову ступив ближче до Білявої. – Вимкни дурочку, вимикай давай.

– Грабки свої забери! – пазурики загрозливо наїжачилися.

– Коли вже всі тут… Вона ж кожному дзвонить. Весь цей час. Тішиться з того. Я номер міняв – вона вирахувала, – не зважав Борода, зараз звертався до всіх присутніх. – А щойно дорікнула нашому другові через запізнення. Знала, на котру годину збирала тут усіх! Тому й каже – запізнився!

– Він завжди запізнюється! – У голосі агресія змішалася з розгубленими нотками.

– Тихо! – Юрист став між ними. – Здається, я все зрозумів!

– Що ти зрозумів?! – визвірився Борода. – Ага, ти ж у нас підкований! Єдиний, по ходу, хто вмикає логіку!

– Тихо, – повторив Юрист уже спокійніше. – Думаю, все зрозуміли вже всі, крім тебе. Та й до тебе дійшло. Зізнаватися не хочеш.

– У чому?

– Дай йому сказати, – рука Ковбоя лягла Бороді на плече.

– Дякую, – Юрист видихнув, став так, аби всі бачили його й ліхтарик міг освітлювати товариство. – Дружити з логікою – не злочин. Усі ви тут добре знаєте, як виглядає злочин. Хтось зібрав нас саме тут, аби нагадати. Іншої причини не бачу. Бо, повторюся, інакше ми б зустрілися в іншому місці.

– Ми б не зустрілися, – бовкнула Четверта. – Як ти кажеш, усі ми тут добре знаємо причину. Ми навіть домовилися, якщо хтось забув.

– У жодного з нас немає причин порушувати ту угоду, – вів Юрист далі діловим тоном. – Принаймні всі ці роки я не мав підстав сумніватися в цьому. Але ми зібралися. Бо, підозрюю, кожен отримав послання на телефон. І, так само маю підозру, всі його зберегли.