Аґата Крісті - Наприкінці приходить смерть

Вона глянула на нього, і її котячий ротик розплився в посмішці.

– Не сумніваюся, що це приносить прибуток, Горі. Чула, ти знаєшся на управлінні справами.

В її голосі чулася дражлива нотка, але чоловіка це не зачепило, він і далі всміхався спокійною зваженою посмішкою.

– Це приносить прибуток нам усім… Смерть – це завжди прибуткова річ…

Нофрет здригнулася, озираючись, ковзаючи очима по жертовних столах, вході до гроту та вирізьбленому контурові несправжніх дверей.

Вона пронизливо скрикнула:

– Ненавиджу смерть!

– Даремно, – спокійно промовив Горі. – Смерть – основне джерело багатства тут, у Єгипті. Прикраси, що ти носиш, подарувала тобі смерть. Смерть годує і вбирає тебе.

Наложниця Імхотепа витріщилася на нього.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Я хочу сказати, що Імхотеп – жрець Ка і править поминальні служби, усі його землі, худоба, деревина, льон, ячмінь – усе це те, що він отримав завдяки гробниці.

Горі замовк, а потім задумливо додав:

– Ми, єгиптяни, дивні люди. Ми любимо життя, тож дуже рано починаємо думати про смерть. Туди стікається все багатство Єгипту – в піраміди, в усипальниці, в землі, які спадкуються разом із гробницями.

Нофрет грубо відповіла:

– Може, ти припиниш уже говорити про смерть, Горі?! Мені це не подобається.

– Бо ти справжня єгиптянка, любиш життя і часом відчуваєш тінь смерті дуже близько…

– Припини!

Вона різко розвернулася до нього. Потім, стенувши плечима, відвернулася і побігла стежкою вниз.

Ренісенб зітхнула з полегшенням.

– Я рада, що вона пішла, – дитинно зізналася вона. – Ти налякав її, Горі.

– Так… А тебе я не налякав, Ренісенб?

– Н-ні, – непевно відказала дівчина. – Те, що ти сказав, – правда. Просто я ніколи не думала про це з такого боку. Адже дійсно, мій батько служить поминальні відправи.

Горі з неочікуваною гіркотою додав:

– Увесь Єгипет одержимий смертю! І знаєш чому, Ренісенб? Бо наші тіла мають очі, а серця – ні. Ми не здатні осягнути того, що існує інше життя – життя після смерті. Ми можемо уявляти лише те, що знаємо. В нас немає істинної віри в Бога.

Дівчина здивовано витріщилася на нього.

– Як ти можеш говорити це, Горі? Адже в нас багато, багато богів – так багато, що всіх і не перелічити. Лише вчора ми говорили про те, кому який бог ближчий. Cобек звертається до Сехмет, а Кайт молиться Месхенет. Камені клянеться Тотом, що логічно, адже він – писар. Сатіпі ближчий Гор із головою сокола та наша Мерітсегер. Яхмос вважає, що слід поклонятися Птаху, бо той створив усе, що є на землі. Cама я люблю Ісіду. А Генет подобається наш місцевий бог Амон. Вона стверджує, що серед жерців ходять пророцтва про те, що одного дня Амон стане найвеличнішим богом Єгипту – тож вона носить йому дарунки тепер, поки він не такий видатний. А ще є Ра, бог Сонця, й Осіріс, в присутності якого зважуються душі мертвих.

Ренісенб замовкла, бо їй забракло подиху. Горі усміхався до неї.

– А яка різниця, Ренісенб, між Богом і людиною?

Вона витріщилася на нього.

– Боги, вони… чарівні!

– І все?

– Не розумію, про що ти, Горі.

– Я хочу сказати, що для тебе Бог – це чоловік чи жінка, які можуть те, чого звичайні люди не можуть.

– Дивні речі ти кажеш, я тебе не розумію.

Вона спантеличено глянула на нього, а потім перевела погляд на долину, де її увагу привернуло щось інше.

– Глянь, – вигукнула дівчина. – Нофрет говорить із Собеком. Вона сміється. О! – раптом зойкнула Ренісенб, – ні, нічого. Мені здалося, що він збирався її вдарити. Вона повертається до будинку, а він іде до нас.

Піднявшись нагору, Собек метав громи та блискавиці.

– Нехай би крокодил її зжер! – волав він. – Мій батько вчинив іще дурніше, ніж зазвичай, узявши цю дівку за наложницю!

– Що вона тобі сказала?

– Образила мене, як завжди. Запитала, чи не довірив мені батько продати ще деревини. Кусається як змія. Убив би.

Він пройшов уздовж краю, підняв камінь і кинув його вниз із висоти. Здається, йому сподобався звук, з яким той ударився об скелю. Собек підняв більший камінь, та раптом відскочив – на нього дивилася змія, що ховалася під каменем. Змія розлючено шипіла, і Ренісенб побачила, що то була кобра.

Узявши каменюку, Собек знавісніло напав на змію. Точним ударом зламав їй хребет, але з шаленим блиском в очах продовжував сипати ударами, закинувши голову й тихо бурмочучи собі під ніс слова, які Ренісенб ледве чула й не могла розібрати.

Вона вигукнула:

– Годі, Собеку, годі – ти її вбив!