Аґата Крісті - Наприкінці приходить смерть

– Ти така мудра дівчина, Нофрет, так, хороша дівчина. Ти завжди думаєш про мій затишок.

Нофрет пробурмотіла.

– Мені приємно про тебе подбати.

Вона підвелася й пішла туди, де на колінах біля води сиділа Кайт і бавилася зі своїм другим сином, зіпсованим на вигляд хлоп’ям, іграшковим човном, що його малий намагався спустити на воду.

Нофрет відривчасто кинула:

– Ти не забереш звідси дітей, Кайт?

Та витріщилася на Імхотепову наложницю, не розуміючи, що відбувається.

– Забрати? Звідси? Ти про що – вони завжди бавляться тут.

– Але не сьогодні. Імхотеп хоче спокою, а твої діти галасливі.

Кров ударила в грубувате обличчя Кайт.

– Добирай слова, Нофрет! Імхотепові подобається дивитися, як діти його синів тут бавляться. Він сам так казав.

– Але не сьогодні, – відповіла Нофрет. – Він відправив мене сказати, щоб ти забрала звідси всю цю зграю, аби він міг спокійно побути зі мною.

– З тобою… – Жінка різко замовкла на півслові. Потім підвелася і пішла туди, де напівсидів, напівлежав Імхотеп. Нофрет пішла за нею.

Кайт говорила навпрямки.

– Твоя наложниця каже, що я мушу забрати звідси дітей. Але чому? Що вони роблять не так? За що їх проганяти?

– Я вважала, що бажання господаря будинку достатньо, – м’яко промовила Нофрет.

– Авжеж, авжеж, – підтакнув він дратівливим тоном. – Хіба у мене мають бути причини? Чий тут будинок?

– Підозрюю, це вона хоче, щоб вони пішли, – Кайт повернулася до наложниці і зміряла її поглядом з ніг до голови.

– Нофрет дбає про мій затишок, про мою насолоду, – сказав Імхотеп. – Решті мешканців будинку байдуже до цього, крім, можливо, бідної Генет.

– То дітям більше не можна тут бавитися?

– Не тоді, коли я тут відпочиваю.

Полум’я люті раптом розгорілося в Кайт:

– Чому ти дозволяєш цій дівці налаштовувати тебе проти рідні? Чому вона приходить і змінює правила в цьому будинку? Змінює те, що було завжди?

Раптом Імхотеп почав кричати. Йому хотілося нагадати, хто тут головний.

– Це я вирішую, що і як тут робиться, а не ти! Ви тут усі змовилися – влаштовуєтеся, як зручно лише вам. І коли я, господар будинку, повертаюся додому, моїм бажанням не надають належної уваги. Але дозволь нагадати, що господар тут усе-таки я! Це я думаю наперед і працюю заради вашого добробуту – та чи отримую я вдячність, чи поважають мої бажання? Ні. Спершу Собек поводиться нахабно і без поваги, а тепер ти, Кайт, намагаєшся виховувати мене! Нащо я всіх вас утримую? Обережніше, бо я перестану. Собек казав щось про те, що піде, – то нехай собі йде і тебе з дітьми забирає.

Якусь мить Кайт стояла геть нерухомо. На її відчуженому, з важкими рисами, обличчі не було жодного виразу. Потім вона відказала байдужим голосом:

– Я відведу дітей у будинок…

Вона ступила крок чи два, зупинилася біля Нофрет і тихо промовила:

– Це все ти , Нофрет, це все ти. Я тобі цього не пробачу, ні…

Імхотеп видихнув із полегшенням, виконавши церемоніальні обов’язки поминального жерця. Ритуал було виконано надзвичайно ретельно, бо чоловік був дуже добросовісним у всьому. Він чинив узливання, кадив фіміам і приніс богам традиційну їжу та напої.

Тепер, у прохолодному сусідньому гроті, де на нього чекав Горі, Імхотеп знову перетворився на ділового землевласника. Чоловіки обговорювали справи, ринкові ціни, прибутки від худоби, врожаїв і деревини.

Десь за пів години Імхотеп задоволено кивнув.

– Ти прекрасно тямиш у цих справах, Горі, – зауважив він.

Другий чоловік усміхнувся.

– Аякже, Імхотепе. Я допомагаю тобі управляти вже багато років.

– І завжди був найвідданіший за всіх. Мені треба дещо обговорити з тобою. Це стосується Іпі. Він скаржиться, що його становище другорядне.

– Він іще дуже юний.

– Зате дуже здібний. Йому здається, що брати не завжди справедливі до нього. Собек, здається, грубий і владний, а безмірна обережність Яхмоса та його сором’язливість дратують Іпі. Він амбітний. Йому не подобається виконувати чужі накази. До того ж він вважає, що керувати тут можу тільки я, його батько.

– Так і є, – відказав Горі. – І мені здалося, Імхотепе, що в цього маєтку є слабке місце. Дозволиш мені говорити прямо?

– Звісно, любий Горі. Твої слова завжди зважені та обмірковані.

– Тоді ось що я скажу. Коли ти від’їздиш, Імхотепе, замість тебе має лишатися хтось наділений справжньою владою.

– Я довіряю свої справи Яхмосові…