Аґата Крісті - Наприкінці приходить смерть

– Все буде зроблено, як ти велиш, – відповів на це Яхмос. – Але від слів Генет часто буває клопіт.

– Пф! Нісенітниця. Те саме можна сказати про всіх жінок. Від Генет не більше клопоту, ніж від решти. Щодо Камені, то він лишиться тут. Ми можемо найняти іншого писаря, а цей допоможе Горі. Щодо земель, які ми здали в користування тій жінці, Яйї…

Імхотеп удався в подробиці.

Коли нарешті все було готове до відплиття, Імхотеп завагався. Він відвів убік Нофрет і непевно запитав:

– Нофрет, ти задоволена тим, що лишаєшся тут? Може, тобі краще вирушити зі мною?

Та похитала головою і посміхнулася.

– Ти ж незабаром повернешся, – сказала вона.

– Місяці за три. Чи за чотири. Хто знає.

– От побачиш – час швидко мине. Мені тут буде добре.

Імхотеп метушливо додав:

– Я постановив Яхмосові – а той пильнуватиме за іншими синами – щоб до тебе ставилися з належною повагою. Якщо ти матимеш скарги, вони дорого заплатять за це!

– Я впевнена, Імхотепе, вони зроблять усе, як ти сказав. – Нофрет замовкла. Потім додала: – Кому я тут можу цілком довіряти? Хто дійсно дбає про твої інтереси? Я не маю на увазі членів родини.

– Горі, мій любий Горі. Він в усіх розуміннях моя правиця – людина зі здоровим ґлуздом і глибоким розумінням речей.

Наложниця повільно відказала:

– Вони з Яхмосом як брати. Можливо…

– Ще є Камені. Він теж писар. Я накажу йому тобі служити. Якщо матимеш скарги, він усе запише й надішле повідомлення мені.

Нофрет схвально закивала.

– І Генет, – вигукнув Імхотеп. – Ще ж є Генет.

– Так, – видобула Нофрет задумливо. – Що як ти поговориш із нею зараз, при мені?

– Чудова думка.

Послали по Генет, і вона прийшла з підлесливою жагою прислужити. Служниця почала була лементувати щодо від’їзду Імхотепа, але той різко її перервав.

– Так, моя люба Генет, але так мусить бути. Я – чоловік, який рідко коли може сподіватися бодай на краплю відпочинку. Я мушу невпинно працювати заради добробуту родини, хай як мало це цінують. А тепер я хочу дуже серйозно поговорити з тобою. Ти любиш мене щиро та віддано, я знаю, і хочу довірити тобі дещо. Подбай про Нофрет – вона мій скарб.

– Хто любий тобі, господарю, любий і мені, – із запалом мовила Генет.

– От і добре. Тоді ти обіцяєш діяти в інтересах Нофрет?

Генет повернулася до наложниці, яка дивилася на неї з-під напівопущених повік.

– Ти надто вродлива, Нофрет, – сказала вона. – А це клопіт. Саме тому решта й заздрить – але я подбаю про тебе, я переказуватиму тобі все, що вони кажуть. Ти можеш на мене розраховувати!

Коли їхні очі зустрілися, запала тиша.

– Ти можеш на мене розраховувати, – повторила Генет. Губи Нофрет повільно розпливлися в посмішці – дуже загадковій посмішці.

– Так, – сказала наложниця. – Я зрозуміла тебе, Генет, гадаю, я можу покластися на тебе.

Імхотеп гучно прокашлявся.

– Тоді, гадаю, ми все владнали, – так, усе гаразд. Мені завжди вдавалося організовувати людей.

Почувся сухий скрипучий сміх, Імхотеп різко озирнувся й побачив свою матір на порозі покою.

Іса спиралася на костур і здавалася ще більш недоброзичливою та сухою.

– Який же чудовий у мене син! – відзначила вона.

– Я мушу поквапитися – треба ще лишити вказівки для Горі.

Щось поважно бурмочучи, Імхотеп поспішив геть із покою. Йому вдалося не зустрітися очима з матір’ю.

Іса владно кивнула Генет, і та повільно випливла з покою.

Нофрет підвелася. Вони з Ісою дивилися одна на одну. Імхотепова мати промовила:

– То мій син лишає тебе тут? Краще б йому забрати тебе з собою.

– Він хоче, щоб я лишилася тут.

Голос Нофрет звучав м’яко й покірно. Стара пронизливо розсміялася:

– Було б легше, якби тобі хотілося поїхати. А чому, до речі, тобі не хочеться? Я тебе не розумію. Що тебе тут тримає? Ти жила в містах, можливо, навіть подорожувала. Чому ти обираєш монотонне життя серед людей, яким ти – буду відверта – не подобаєшся?

– То я вам не подобаюся?

Іса похитала головою.

– Ні, я б так не сказала. Я стара, та хоч зір мене й підводить, я досі бачу красу й насолоджуюся нею. Ти вродлива, Нофрет, і моїм старим очам приємно дивитися на тебе. Через твою вроду я бажаю тобі добра. Але я раджу тобі поїхати на Північ із моїм сином.

Нофрет повторила:

– Він хоче, щоб я лишилася.

В покірному тоні тепер безпомилково звучала глузливість. Іса різко відказала:

– Ти лишаєшся з якоїсь причини. Цікаво, з якої ж? Добре, але ти сама відповідатимеш за своє рішення. Та будь обережна. Думай, що робиш, і нікому не довіряй.