Андрій Кокотюха - Колекція гадів

Тепер він виходив з дому на півгодини раніше, щоб зустріти Оксану Дорошенко у її дворі і йти до школи разом.

Максим Білан більше з ними не ходив. Досить з нього першого разу і неприємних відкриттів. Правда, віднедавна новостворена ГЗП займала більше його уваги. Вірніше буде сказати так: Група залізного порядку стала тією темою, на яку можна було переключитися, щоб не забивати собі голову дурними, як він намагався себе переконати, проблемами особистих стосунків з друзями. Коли бути зовсім точним — із другом та його подругою.

Ну а поки Максим Білан думав, як може далі розвиватися ситуація з боротьбою Плазуна Федоровича за залізний порядок, Денис Черненко стрімко, як належить спортсменам, розвивав своє особисте життя сам. Причому Білан, як завжди, з головою пірнув у теорію людських стосунків, а Черненко поринув у практику.

Отже, цілий робочий тиждень, тобто п'ять перших вересневих днів, хлопець акуратно, мов вартовий, котрий склав військову присягу, чекав щоранку Оксану-Тіну на лавці біля її під'їзду. Вона виходила точно в один і той самий час, бо хоч і була дівчиною, проте відзначалася неабиякою пунктуальністю — адже після тріумфального для її музичного колективу літа тендітне дівча і далі тримало на собі весь «Гурт Тіни». Денис підхоплював її сумку, і вони йшли до школи, розмовляючи про різні неважливі речі. Стороннім слухати їх було б нецікаво. А самі вони, напевне, забували, коли розходилися по своїх класах, про що говорили цього ранку.

Власне, в школі Денис і Оксана перетиналися на перервах нечасто. Не годиться хлопцеві йти до дівчачого гурту. Та й дівчина в хлопчачій компанії теж не дуже добре сприймається. Поки що їм було досить ранкових зустрічей та репетицій «Гурту Тіни», на яких Черненко тепер став своєю людиною. І зайвих запитань присутність стороннього не викликала: він не сторонній, він — друг цілої групи. Не просто друг — рятівник, навесні врятував честь і гідність команди від привидів.

Словом, у понеділок зранку Денис уже за традицією стовбичив біля будинку Оксани і чекав, поки дівчина вийде. Вона вийшла, як завжди, вчасно, і друзі неквапом, бо час уже давно розрахували, рушили крізь двори у напрямку школи.

Події, що сталися за мить, розгорталися стрімко. Настільки стрімко, що в Черененка навіть не було часу на аналіз та оцінку ситуації. Він просто автоматично діяв.

Коли Денис і Оксана стали біля світлофора, чекаючи зеленого сигналу, збоку біля Черненка вигулькнув невисокий, непоказний, чимось схожий на мишу Юра Балабан з восьмого «Б», Оксанин однокласник.

— Баба! — крикнув він, нахабно штовхнувши Дениса.

— Що? — від несподіванки в того забракло повітря.

— Не звертай уваги! — втрутилася Оксана.

— Ага, соплі їй витри! — дедалі більше нахабнів Балабан.

На них почали звертати увагу інші перехожі. Денисове обличчя стало пурпуровим від припливу крові.

— Ану, скотино, повтори!

— Повторю! Баба! Бабську сумочку носиш! Усі-мусі-пусі, миленький мій! — Балабан гидко поплямкав губами.

А тоді зробив те, чого від нього зовсім не чекали: простягнув руку, схопився за ручки Оксаниної сумки, рвонув. Хоча Денис тримав її досить міцно, він усе ж не чекав такого нападу. Ручки вислизнули з його руки, і наступної миті Балабан уже стрибав біля газетного кіоску, що стояв кроків за десять від переходу.

— Денисе, стій! — крикнула Оксана.

Проте після всього, що сталося, не було в цілому світі такої сили, яка зупинила б Дениса Черненка від бажання спіймати та жорстоко покарати зухвальця. Юра Балабан ніколи не вирізнявся не лише відмінними оцінками з фізкультури, а й взагалі доброю фізичною підготовкою. Та й до цього моменту Денис не пригадував випадку, коли б Юра сікався до сильніших за себе. Навпаки, він постійно шукав захисту або крутився в компанії таких, як сам, непомітних середнячків.

Але хто б міг подумати, що Балабан так швидко бігає!

Він рвонув від Дениса з місця зайцем. Штовхаючи перехожих, промчав трохи тротуаром, потім шаснув у найближчий двір. Черненко пер за ним, мов розлючений танк. На ходу він скинув наплічника, Оксана підхопила його, спробувала навіть пробігти кілька метрів за другом, та зрозуміла — марно. Тому, розгублено зупинившись, не знала, що робити далі: чекати його тут чи нести наплічника до школи. Бо якщо затриматися ще трохи — дорога в клас проляже через кабінет директора.

Тим часом у дворах народу виявилося менше, і Балабан розвинув швидкість, перестрибуючи через лавки і форсуючи дитячі майданчики. Та хоч як він старався, відстань між ним та Черненком швидко скорочувалася.