Андрій Кокотюха - Колекція гадів

Нарешті добігши до невеличкого ряду гаражів, Балабан ковзнув між ними і зник. Черененко на мить зупинився, прикидаючи можливий шлях відходу ворога. А тоді рішуче кинувся ліворуч, навперейми йому. Лише з того боку, куди він зараз поспішав, можна було пробратися до дірки в бетонному паркані й вибратися через дворик на сусідню вулицю. Інакше шансів для втечі тут, у закапелку, практично не лишалося. Хіба втікач настільки знахабніє, що піде напролом.

Оббігши дальній гараж, Денис шаснув у невеличкий прохід між ним і парканом. Є! Балабан саме намагався боком пролізти в дірку. Стрімкий ривок, тертя плечем об паркан — і ось уже рука Дениса хапає Юру за рукав.

Щось різко та боляче кольнуло. Ніби на трояндовий шип наскочив.

Зойкнувши, Денис відсмикнув руку. На долоні — тоненька кривава борозенка.

Миті вистачило Балабану, аби забратися геть. Та все ж таки Оксанину сумку він кинув просто під паркан, цілком справедливо розсудивши: в даний момент сумка переслідувачеві важливіша, ніж розправа.

Черненко провів утікача мстивим поглядом. Нічого, Балабан від нього нікуди не дінеться. Ось тільки чого він так знахабнів? Ясно, хлопець з паралельного гуляє з його однокласницею. Проте в Оксаниному класі були й більш достойні люди, яким би така комбінація могла не сподобатися. Правда, більш достойні й повелися б відповідно. А тут така дрібнота, як Балабан...

Та ще й голку чи шпильку до рукава присобачив. Хитрий, гад. Може, він щось знав таке, про що Денис поки не здогадувався...

Так чи інакше, підхопивши врятовану сумку, Денис неквапом повернувся назад. Це зайняло ще якийсь час і він не без утіхи переконався: Оксана не чекає на нього, а поспішила до школи. Бо тепер він точно запізниться, і можливі наслідки собі вже уявляв.

Двоє вартових із Групи залізного порядку з усмішками на писках чекали на нього біля входу. Цього разу Денис виявився єдиним, хто запізнився: минулий тиждень надав решті кілька показових уроків. Найприкрішим виявилося те, що одним із вартових був не хто інший, як Вова Завгородній.

— Здоров, чемпіоне! — з неприхованою втіхою вигукнув він, навіть підморгнувши йому, мов старому приятелеві. — Чого це ти запізнюватися придумав? На цілих десять хвилин — непоганий початок для понеділка! І чого це ти бабську сумочку носиш, га?

Він поправив свою широку червону пов'язку, ще раз підморгнув.

— Чого мовчиш?

— Треба щось казати?

— Не мені. Сам підеш чи повести? Ти знаєш, куди.

Черненко з гордо піднесеною головою пройшов повз наглядачів у бік директорського кабінету. Сам відкрив двері, зайшов. Назустріч йому з-за столу підвівся Плазун Федорович. Губи розтягнулися. Очі не посміхалися.

— Стукати треба. Вчили? — Денис промовчав. — Нічого, навчишся. Ну що, — привіт, старий знайомий!

Директор простягнув йому руку.

Черненко демонстративно витягнув руки по швах і навіть виструнчився.

— Ось так, значить. Не хочеш руку подавати. Відкидаєш простягнуту руку, значить. Мовчати будемо, як того разу? Пам'ятаєш той раз, великий німий? На мене дивитися, щеня! — Плазун взяв хлопця пучками пальців за підборіддя і підняв його голову. Денисові, як і того літнього вечора, нічого не лишалося, як сміливо дивитися просто йому в очі. — Мовчиш, значить?

За спиною Дениса грюкнули двері. Директор пустив його підборіддя, заклав руки за спину.

— Оце, Володю, і є один із тих потенційних злісних порушників дисципліни, про якого ти мені говорив?

— Так, Анатолію Федоровичу! — Завгородній пройшов углиб кабінету, став по праву руку від його хазяїна, переможно глянув на Черненка. — Бачите, запізнився. На цілих десять хвилин. А що далі буде, як ви думаєте?

Плазун уважно подивився на свого першого помічника, навіть схилив голову набік.

— Я тобі скажу, Володю, що я думаю. Але наперед мушу тобі подякувати. Я навіть не думав побачити тут цього ось спритного юнака.

— То ви знайомі? — очі Завгороднього зробилися круглими.

— Ти навіть не уявляєш собі, наскільки близько. Можна сказати, мало не стали рідними людьми. І знаєш, Володю, — заклавши руки за спину, директор почав міряти кабінет невеличкими кроками, продовжуючи говорити: — Я не згоден з тобою. Звісно, дякую ще раз — завдяки твоїй помилці я зустрів доброго знайомого...

— Де це я помилився? — здивувався Завгородній.

— Не перебивай старших! — насварився пальцем Плазун Федорович. — Не заводь такої поганої звички. Слухай мовчки, бери приклад з... як тебе звати, нагадай...