Андрій Кокотюха - Таємниця козацького скарбу

— Ти дуже правильно розумієш, — кивнув Данько. — Я вже приблизно уявляю, що на нас там чекає. Ось тільки ще не зовсім розумію, як із цим боротися. Тому давай справді відкладемо це до завтра.

Бабуся Віра зовсім не здивувалася, коли рибалки повернулися не просто без риби, а й без вудочок. Посміялася з них трошки, потім нагодувала смачнющими голубцями з молодої капустки, з яких Данило ледь впорав один, а Богдан — чотири, і потім допізна дивилися телевізор — для одного дня вражень сьогодні було доволі.

А на ранок повставали, поснідали, пішли прогулялися на річку, скупалися, і близько полудня пішли дивитися на те, що називали будинком із привидами.

Йти довелося довгенько, аж на інший кінець містечка. Тому, щоб не вештатись вулицями, Данило запропонував піти за течією річки. Це трохи довше, але так піша прогулянка буде приємніша і прохолодніша — цього дня на вулиці сонце пекло, як скажене. Гирло річки повертало в лівий бік, друзі трималися берега, огинаючи містечко, поки нарешті перед їхніми очима відкрився знаменитий маєток.

Колись це явно була багата і велична споруда. Побудували її трохи далі від містечка, на невисокому пагорбі. Однак висоти пагорба вистачало, аби складалося враження, що будівля з колонами височить над річкою.

Коли друзі підійшли ближче, то побачили, що від колишньої величі мало що залишилося.

Неподалік паслися коні, трошки далі попасали сумні корови. Довкола будівлі валялося безліч коров’ячих «млинців», чого справжній господар ніколи б не допустив. Хлопцям доводилося дивитися під ноги, щоб не запаскудити взуття. Зблизька колони та стіни виявилися облупленими, вікна зирили порожніми віконницями, величезні старі двері були старанно забиті грубими дошками і обписані різними дурнуватими написами.

— Знаєш, а я повірю, що тут ночами гуляють привиди, — мовив Богдан, мимоволі стишуючи голос. — Хто тут жив?

— Тато розповідав, що ці землі за заслуги були колись подаровані козацькому полковнику Лиховію, — охоче відповів Данило, так само за прикладом друга переходячи на майже шепіт. — Він і збудував тут перший маєток, який почав розростатися. Потім, коли цариця Катерина козаків притисла, Лиховій відправив усю свою родину за Дунай, а сам лишився залагоджувати деякі справи. Та дали про себе знати старі рани. Полковник тяжко захворів і, за чутками, поховали його десь тут, недалеко від містечка. А землі ці згодом були переписані якимось дворянам, котрі вірно служили цариці. Ну, а далі — революція, панів вигнали. Ось тобі і вся історія.

— Нічого особливого, — стенув плечима Богдан. — Чому ж після того, як панів вигнали, тут ніхто не жив?

— Ти запитай щось легше, — відмахнувся Данило. — Я, коли чесно, сам дуже мало знаю, тато знає більше. Вернемось додому — у нього й розпитаєш.

— І він скаже, чий привид ховається всередині? — гмикнув Бодя. — Я тобі без нього скажу. Знаю я, звичайно, ще менше за тебе. Тільки чув, що козаки були дуже багаті. Не всі, правда, але полковник явно не бідував. І заховав десь глибоко у підземеллі свої скарби. А привид тепер їх охороняє. Ось і маєш.

— Нехай так і буде, — змирився Данило. — Подобається тобі така казка — будь ласка, я не проти.

Підійшовши до сліпої віконної пройми, друзі обережно зазирнули всередину.

Чи дитяча кімната тут була, чи кабінет, чи спальня для гостей — лишалося тільки гадати. Вона виявилася доволі простора, зяяла лункою порожнечею, була всіяна якимись уламками, битим камінням, у кутку валялася брудна шмата. Дверей тут не було, тому з місця, звідки хлопці зазирали, чудово проглядалася внутрішня частина покинутого маєтку.

Очевидно, за цією кімнатою була якась зала. Може, колись вона освітлювалася сотнями свічок, і там навіть давали бали і гості танцювали під живу музику вальси.

— Гу-гу! — гукнув усередину Богдан.

Луна справді відбилася десь попереду, повторивши це «гу-гу» навіть двічі. Бодя знову гукнув — і знову луна відповіла йому. Спершись руками на край підвіконня, він підтягнувся, переліз усередину, допоміг залізти Данилові.

Потім повільно обійшли порожній будинок. Тут навіть дихалося інакше, хоча по розтрощених часом та людьми кімнатах із високими стелями гуляли протяги навіть серед спекотного літа. Це й не дивно, адже маєток стояв серед поля, та ще й на пагорбі, а отже продувався всіма вітрами.

Якби Данило вмів добре малювати, він намалював би величезне півколо — центральну залу маєтку, від якої розходилися майже однакові за розміром кімнати. До найдальшої з них вів невеличкий коридорчик, і Данько припустив — тут колись була кухня і так звана людська — кімната для прислуги. Хоча колись він гуляв у околицях занедбаного маєтку з татом, і той розповів: челядь жила у флігелі, на дворі, але він не зберігся. Зате дерев’яні сходи, що вели з кухні на горище, збереглися і виявилися ще досить міцні.