Андрій Кокотюха - Таємниця козацького скарбу

— Поки що не бачу. Подивлюся завтра, як ви з двору баби Віри носа не виткнете. Страшно вам буде й соромно через те, що злякалися.

— А давай так, — несподівано для себе сказав Бодя, навіть дивуючись власним думкам. — Завтра зранку ми на цьому місці зустрінемось і я тобі розкажу, як воно було і що я бачив.

Галка примружила очі.

— Гаразд. Прийду завтра. Послухаю, як брехатимеш, — мовивши так, дівчинка засунула два пальці до рота і від різкого свисту Богданові задзвеніло в вухах. На цей посвист знову висунувся Данило — що, мовляв, за дивина. Виявляється, Галка так свого друга-страуса гукала. Той примчав негайно, буцаючи перед собою м’яча. Галка ляснула в долоні, удар, стрибок — і ось вона вже тримає м’яч у руках.

Від такого видовища хлопці мимоволі пороззявляли роти. А дівчинка, переможно труснувши кісками, пішла геть. За нею підстрибом подався й Футбол.

Данько нарешті вистрибнув з будинку, перехопив погляд, яким Бодя проводжав дівчисько, гмикнув і сказав ніби між іншим:

— Якщо ти не забув, у нас інші справи сьогодні, — і, бачачи, що друг не квапиться зважати на його зауваження, смикнув його за рукав: — Чуєш?

— Та все я чую, — зітхнув Богдан. — Кажи, що ти там надумав…

— Нічого особливого. Просто я передумав іти сюди вночі…

По обіді Льонька Гайдамака зі своєю командою чекав, як і домовлялися вчора, на тому самому місці біля річки, де вони мало не побилися. Дуже здивувалися хлопці, коли до них підійшов лише Богдан.

— Ну? — поцікавився Льонька.

— Що «ну»? — перепитав Бодя.

— А друг твій де?

— А не буде друга, — в тон йому відповів Богдан.

Ватага перезирнулася між собою.

— Ти якийсь скупий на слова, — зауважив по тому Гайдамака. — Що у вас там сталося? Злякався, чи що?

— Саме так він і просив тобі передати, — кивнув Богдан. — Він справді злякався і нікуди вночі не піде. Вдень — будь ласка. Ми з ним навіть ходили туди сьогодні. На горище лазили. Каже: треба — на горищі годинку посиджу, але не вночі. Якщо цього досить — Данько готовий.

— Та-ак, — простяг Льонька, кидаючи переможний погляд на свою команду. — А сам, значить, не прийшов, аби це сказати? Тебе прислав?

Богдан розвів руками.

— Що можу сказати? Боїться пацан.

— А ти не боїшся?

— Може, й боюся, — зізнався Богдан. — Тільки ще не знаю. Готовий за двох там відсидіти. Дві години серед ночі в будинку з привидами — годиться?

— Ні. Не годиться, — відрубав Гайдамака. — Але щоб чесно все було, ми голосувати будемо. То як, бандо, зарахуємо йому це? Хто «за»?

Жодна з п’яти рук не піднеслася вгору.

— Клас! Хто проти?

Проти були всі, включно з ватажком.

— Бачиш? — не стримав знущальної посмішки Льонька. — Не приймається. Отож будеш відповідати тільки за себе. А другові своєму так і скажи: з вудкою щоб його від завтра тут не бачили. Боягузів нам не треба. Все ж чесно?

— Чесно, — погодився Богдан, знайомий з вуличними законами.

— Отак. Ще оце йому передай.

Зігнувши ноги в колінах і спершись на коліна руками, Гайдамака голосно і глузливо зареготав. Ніби по команді решта хлопців прийняли ту ж саму позу і на диво злагодженим хором так само зареготали.

Богдан мовчки дивився на них і було йому зовсім не смішно.

Додому він повертався так замислено, що й не помітив, як із кущів за ним вийшов страус. У нього теж було щось на умі: він неквапом чвалав за хлопцем, довів через усе містечко до хати бабусі Віри, самовдоволено підстрибнув, збивши порох на землі, і повернув назад.

Бабуся Віра міцно спала.

Годинник на стіні нацокав одинадцяту вечора. Отже, пора.

Вислизнув Богдан з-під ковдри, натягнув джинси, засунув ноги в кросівки, вдягнув завбачливо приготований ще з вечора темний легенький светр. Тіснуватий виявився светрик, бо Даньків — той відшукав светра серед своїх речей, залишених у бабусі, і переконав друга вдягти саме його.

Аби не грюкати дверима, Богдан виліз через прочинене вікно і переліз через паркан. Тиша стояла навкруги, лише цикади де-не-де потріскували і голосно дзижчали біля вух господарі тутешніх ночей — комарі.

Боявся Бодя, що заблукає, але нічого — дорогу поночі знайшов швидко. Коли наблизився до річки, нічні звуки поповнилися кумканням жаб. На темно-синьому небі висів круглий місяць, а розкидані по небу зорі сяяли на диво ясно. Та все ж, підходячи до будинку з привидами, на душі в Богдана було трохи маркотно. І місячна ніч, і тиша — все це дуже зручно для нечистої сили. І хоч як відганяв хлопець від себе такі думки, вони ще міцніше засідали йому в голові.