Андрій Кокотюха - Таємниця козацького скарбу

О! А ось і вони — привиди. Правда, злякався Богдан лиш на мить, бо впізнав ці темні постаті, що відділилися від стіни. Усі шестеро тут: Льонька, Валік, Гоблін Два, Юрко Космонавт і Просто Юрко, Князь Олег та Ігор Харитон. Зосереджені, надто вже серйозні, і, як запідозрив Бодя, теж чогось бояться.

— Молодець, — промовив Гайдамака. — Думали, не прийдеш.

— Ви думайте менше. Важке це для вас заняття, — відповів Богдан.

— Чого це ти раптом образити нас вирішив? — здивувався Льонька. — Ти на свого боягуза друга краще ображайся. Готовий?

— Чого ж, давайте.

— Отож, умови такі, — діловито заговорив Гайдамака. — Ти заскакуєш усередину і на одному місці не сидиш — ходиш там кругом. Ми оточимо будинок з усіх боків, аби ти не надумав через якесь вікно втекти. Ось годинник, — він кивнув на Харитона, і той показав Боді наручний годинник із циферблатом, що світився в темряві. Коли почуєш: «Можна», вважай, що ти пройшов випробування. Але якщо надумаєш вистрибнути раніше, ніж за годину — суши весла і зливай воду, ти програв. Приймається?

— Нормально, — погодився Богдан. — Можемо починати?

— Вперед, коли справді не боїшся, — погодився Льонька.

Звичним уже стрибком Бодя заскочив на підвіконня, перекинув ноги всередину і зник у темряві.

Коли зробив перший крок усередину будинку, відчув страх, який він так довго й наполегливо від себе відганяв. Усередині йому все захололо, навіть ноги відмовилися ходити.

— Спокійно, — сказав сам собі Богдан. — Привидів не буває. Немає їх — і все, — і, щоб остаточно прогнати жах, повторив уголос: — Немає!

Луна відгукнулася. Тільки вночі, у суцільній темряві вона звучала якось інакше, ніж удень. Тоді вона сприймалася наче дружнє перегукування, такою собі веселою грою. А зараз звучала лиховісно, наче пророчила біду і неприємну зустріч.

Мотнувши головою і відганяючи дурні думки, Богдан поволі рушив уперед. Зайшов у порожню залу, знову гакнув, ніби дражнячи луну, і, коли викрикнув так разів зо три, перестав боятися. Зовсім. Навіть відлуння не видавалося йому таким уже зловісним і моторошним.

Цікаво, скільки часу минуло? Він обійшов залу по колу, потім — ще раз, навіть почав собі наспівувати щось під носа. Звикнувши до неї, Богдан звернув у першу ліпшу кімнату і там, уже зовсім нічого не боячись, відбив на засипаній різним брудом підлозі гопачок-степ. Ха, налякати його надумали! Нічого в них не вийде!

— Ха! — крикнув Бодя, піднявши голову до стелі, наче змагаючись із луною. — Ха! Ха! Ха!

І раптом у відповідь почувся новий звук, від якого кров ніби застигла в жилах:

— У-у-у! Гу-у-у! А-а-а!

Звідки він линув, Богдан ще не зрозумів. Тільки вкляк на місці, боячись поворухнутися.

— А-а-а! У-у-ух-у! О-о-о!

Луна відбивала ці звуки по всьому будинку, і що далі, то більше переконувався Богдан: це не просто крики — це стогони. Комусь дуже боляче, і хтось стогне. Але чи буває боляче привидам? їм було боляче колись, і тепер він чує цей віковічний стогін…

Вікна великої кімнати, куди зайшов Богдан, виходили на місяць, і сріблясте сяйво освітлювало її. І тут, просто в місячному сяйві, хлопець побачив, як темрява у дверному отворі починає оживати, ворушитися… і просто з неї на нього посунуло щось сіре й страшне.

Крик застряг у Богдановому горлі.

Але раптом почувся інший крик, такий самий гучний і точно не з того світу.

Не може бути — це кричав привид, який щойно сунув на Богдана. Навіть не кричав — верещав з величезного переляку. Наче існувало в цьому світі те, що може налякати нечисту силу. Та ще й так настрашити, що вона заволає людським голосом. До того ж дуже знайомим.

Репетуючи людським голосом, мара кинулася навтьоки. Аж тепер Богдан нарешті побачив, чого вона так перелякалася. На привида насувалося щось біле і таке саме страшне. Воно не стогнало й не гуло, а рухалося за привидом стрибками і ось-ось мало його наздогнати. Несподівано привид упав. Біла примара нависла над ним, махаючи крильми, і тут на неї полетіла темна машкара.

Тепер привид перетворився на хлопчачу постать, і та постать рвонула до найближчого вікна, вилетіла з нього з криком і гепнулася, наче жаба, на траву. Біла примара так само стрибнула на підвіконня і завмерла, освітлена сріблястим сяйвом місяця. А Богдан, не довго думаючи, й собі вистрибнув з будинку.

І ось що він побачив: від стіни відповзав на смерть переляканий Льонька Гайдамака, до якого на крик збіглася вся його ватага. Побачивши білу примару на підвіконні, хлопці нажахано завмерли.