Том Еґеланн: Таємниця катакомб

— Роберте! — вигукнула мама і пересіла зі стільця на край ліжка; погладила по щоці. — Як ти почуваєшся?

— Д… добре?..

— Ти щось пам’ятаєш?

— Аварію… — пробурмотів він. — Де я?

— У лікарні. Тебе доставили в Осло гелікоптером. Ти зазнав сильного переохолодження. Але все минеться… Поклали до лікарні про всяк випадок.

— А ченці?

— З ними розберуться. Їх арештувала поліція. Усіх до єдиного. За свої вчинки відповідатимуть за законом.

— А прикраси?

Мама зітхнула.

— Не хвилюйся за них!

— Де вони?

— У потрощеному авті їх не знайшли. Жоден з ченців не ховав їх на собі. Поліція всіх ретельно обшукала. Обнишпорила і берег, і навіть русло річки.

— Але ж…

— Коштовності зникли, Роберте. Може, їх віднесло течією. Головне, що з тобою усе гаразд!

Ніч. Лікарняні звуки ледь вчувалися, далекі й приглушені.

Роберт лежав без сну, вдивляючись у темряву. Крізь щілинку в гардинах заглядав місяць. Мама поїхала додому. Медсестра уже провідала його перед сном.

Роберт задрімав. І раптом різко прокинувся. Йому наснилася Анґеліна. Чи вона тільки сон? Хлопчик довго перевертався у ліжку. Сон не йшов. Перед очима промайнули картини катастрофи. Вода. Холод. Страх. Яскраві кадри немов спалахували в пам’яті. Роберт тремтів. Намагався відігнати від себе моторошні думки: Я ж міг тепер бути мертвий, міг захлинутися в крижаній воді, замерзнути до смерті, і ось цієї миті лежати на ношах у холодильнику в лікарняному морзі, де лежать усі покійники, чекаючи відходу на вічний спочинок…

Роберте…

Він здригнувся.

Роберте?… Хтось покликав його на ім’я? Він сів на ліжку. Може, причулося? Хто б це міг бути? Мама? Медсестра?

Анґеліна?

Роберт завмер, дослухаючись, чи не почує знову своє ім’я.

— Анґеліно! — покликав він.

Покликав уголос. Але ж вони не вголос спілкувалися… Вони інакше розмовляли. Він та Анґеліна. Роберт заплющив очі й зосередився. Якщо це була Анґеліна, то говорити з нею треба подумки.

Анґеліно? Ти тут?

Він розплющив очі, пошукав її поглядом.

Спершу — нічого.

Раптом здалося, ніби повітря у лікарняній палаті ледь сколихнулося, змістилося на пару міліметрів. Наче все навколо трохи зсунулося з місця.

Роберте…

Тихий шепіт. У його голові.

Війнув теплий вітерець. Ніби повітря і темрява збіглися в розмірах, а тоді розширилися в одному поруху. Сполохи розкішних барв заквітчали стіни палати. Немов веселка. Кольори пульсували. Він завважив обриси Анґеліни. Її постать була невиразна й далека. Прозора.

Поволі, поступово обриси ставали чіткішими.

Анґеліно? Це справді ти?

Вони довго мовчки дивилися одне на одного. Роберт усміхався. І сам не знав, чому. Йому стало так радісно.

Анґеліно… Маю тобі щось сказати…

Він підшукував слова й нарешті мовив подумки:

Мені здається, я уже жив колись… раніше…

Усі ми вже колись жили на світі, Роберте. І згодом знову житимемо.

Вони зустрілися поглядами. Роберт опустив очі. Не знав, про що говорити далі.

Мушу щось тобі розповісти, — він знову натужно підбирав слова. — В одному з життів я був Горацієм, чинбарем. Він належав до банди розбійників, які гналися за тобою. Горацій хотів тебе вбити, Анґеліно. Тобто я хотів тебе вбити!

Зараз ти Роберт. Ти не відповідаєш за вчинки Горація.

Роберт заплющив очі.

Пробач!

Тиша.

Роберт зітхнув.

Це ще не все… — очі Роберта блищали. — Я все зруйнував… Я не припильнував коштовності. Обидва амулети. Вони зникли. Прикраси потонули в річці після аварії. Я ж мав їх берегти… І ось загубив!

Анґеліна усміхнулася. Похитала головою.

І тут раптом Роберт побачив їх. Дві прикраси. Анґеліна тримала кулони-трикутники в обох долонях. Вони полискували неземним сяйвом у місячному світлі, котре пробивалося у шпаринку між гардинами.

Амулети?

Хіба не пригадуєш, Роберте? Я допомогла тобі дихати. І відімкнути замок паска безпеки. А потім — ще до появи поліції — винесла тебе з води, і ти віддав мені коштовності.

Справді?

Обидві…

Чому їх дві, Анґеліно?

Дві тисячі років тому Ісус Христос подарував одну з прикрас своїй матері, Марії. Священну Зірку. Коли Ісуса розіп'яли, Марія розламала Зірку надвоє. Одну половинку залишила собі:

А другу віддала Марії Магдалині, Ісусовій послідовниці й близькій Синові жінці.