Том Еґеланн: Таємниця катакомб

«Ось воно, — подумав він. — Так умирають…»

Але це же страшно, Зовсім не страшно. Тепер він це збагнув. Смерть — це спокій, умиротворення, темрява. Вічність.

Очі йому знову заплющилися.

Він у якомусь місті, не знає, у якому, не знає, коли саме усе відбувається, але здогадується, що в дуже давно минулих часах. Обважніле сонце висить на небі, палюча спека, і він ховається у затінку підворітні. Довкола чутно голоси чоловіків, які розмовляють чужинецькою мовою, але дивина в тому, що він усе розуміє. Нараз до підворітні вдираються два молодики, два грабіжники, вимагають у нього грошей, один вимахує кинджалом, я не маю грошей, кричить він, але вони кажуть, що він бреше, він справді бреше, вони кажуть, мовляв, бачили його в купця, але він далі бреше, не хоче віддавати їм гроші, якими мусить годувати свою родину весь рік, і раптом відчуває, як один з чоловіків вганяє йому в живіт ножа, він не відчуває болю, зате відчуває, як промок одяг, дивиться униз, одежа забарвилася кров’ю, другий чоловік хапається за шкірний гаман на поясі під плащем, шарпає до себе. Коліна підгинаються. Залитий кров’ю, він уклякає, а двоє молодиків вискакують з підворітні на сонце. Я помираю, думає він, а вже

наступної

миті

стоїть на полі битви,

він воїн, на ньому важкі лати. Гримлять барабани, він заносить меч на ворога, якого не бачить, та ще заносячи вгору меч, розуміє марність своїх зусиль, бо ззаду налітає рицар, вимахуючи бойовою сокирою, він ледь встигає обернутися, як сокира розкроює йому череп, і враз

він опиняється

у човні

у лодії вікінгів, яка носом розрізає штормові хвилі, він кричить, слова тонуть у завиванні вітру, а вже за мить велетенська хвиля захлюпує палубу, зриває щоглу, лодія лягає на бік, він опиняється у крижаному, розбурханому морі й поволі йде на дно,

глибше,

ще глибше

у тишу, тишу, яка триває вічно — це тиша Всесвіту, тиша поміж зорями; він стає єдиним цілим з зоряним пилом і всесвітньою німотою, світлом і мороком, та раптом німота вибухає гамором, ґвалтом, гармидером,

десь кричать,

галайкають,

і він знову в якомусь місті, стародавньому місті, і все відбувається дуже-дуже давно; він Горацій, він римлянин Горацій, чинбар за фахом, і ось він біжить, він біжить у юрбі знавіснілих чоловіків вулицями міста, вони заганяють відступницю, відьму, черницю-християнку, нечестивицю. Він проминає Колізей, де так часто сидів на трибунах, насолоджуючись видовищами, та зараз він тут не затримується. Де вона? Він відчуває присмак крові в роті, усе його єство жадає крові. Якась частка свідомості опирається хижій гонитві, бо ж вона ще зовсім юна дівчинка, та гнів за богів, мов очманіння, не відпускає, і він женеться за нею далі… далі… Де та щуриця? Вони мчать містом.

— У катакомбах! — гукає один з проводирів. — Вона спустилася у катакомби!

І вони всією юрбою вриваються до темного лабіринту, у підземелля, де християни-відступники вкладають гнити своїх покійників на поталу пацюкам, комахам і нестерпному смороду! Вона потанула в пітьмі, сховалася у надрах, але вони регочуть, бо добре знають, що перехитрували її. Ось він підважує валун, передає далі; вони закладають камінням лаз, ставлячи камінь на камінь, і регочуть ще дужче: тепер вона гнитиме там разом з мертвяками; закінчивши роботу, заваливши вхід до тунелю каміняччям, вони, похитуючись, виходять на денне світло, на свіже повітря, і зловтішно регочуть — має те, на що заслужила, хвала Юпітерові, верховному богові,

хвала Плутонові,

богові пітьми,

повелителеві царства мертвих…

А тоді: пустка.

Лише темрява.

Але Роберт не помер. Він лежав у лікарняній палаті.

Поволі, немилосердно поволі, кліпнув повіками, розплющуючи очі.

Де…

Він наче зринав на поверхню з глибин баговиння, виборсувався з чіпкої, паркої глини.

Де… я…

Кадри автокатастрофи нараз зблиснули в голові. Короткими, яскравими спалахами…

Бурхлива вода. Крижана. Смертельна. Голос: «Ти мусиш дихати, Роберте!» Очі знову склепляються. І він відчуває… Долоньку. М’яку долоньку, яка веде його руку до замка, що замикає пасок безпеки.

Роберт широко розплющив очі.

Де… я… є?

Хлопчик розглянувся навколо. Помітив маму. Мама? Що вона тут робить? Він силкувався прокинутися, зрозуміти… Де я?