Том Еґеланн: Таємниця катакомб

Нещастя сталося при заході в правий закрут. Переднє колесо потрапило на рінь узбіччя. Валентино не зумів відновити контроль над мікроавтобусом. Роберт вчепився за єдине, що трапилося під руку — пасок безпеки.

«Ми розіб’ємося», — промайнуло в його голові.

Колесо черкнуло камінь. Бусик підстрибнув угору. Дуже перехилився, і його понесло донизу трав’яним схилом. Просто до річки. До бурхливого русла.

Валентино спробував втримати авто й повернути його на дорогу. Він несамовито крутив кермо, та від цього стало тільки гірше. Роберт затамував подих. Мікроавтобус ударився до дерева, відбився від стовбура й боком посунув униз схилом.

Роберт мав відчуття, ніби сидів на каруселі, а та карусель дуже швидко крутилася. Надто швидко.

Вони врізалися у велетенський валун. Авто перевернулося. Роберта сильно замлоїло. Усе пішло догори дриґом. Бусик ще раз перевернувся. І ще раз. Скотився униз. Розбилися шибки. Обшивка зіжмакалася. Роберт гупнувся об стелю. Болю не відчув. Принаймні ніде конкретно. Навіть не відчув, як тече з голови кров. Їх затиснуло в салоні.

А бусик котився…

…котився…

…котився…

…донизу схилом.

Понівечений до невпізнання. Клубок погнутого металу й битого скла. А тоді звалився з берега в бурхливий потік.

Тим часом, в Осло поліція звільнила прив’язаних до стільців обох жінок. Ченців уже вивели з кімнати й посадили в поліцейські авта.

Керівник групи слухав у навушниках повідомлення.

— Поліція встановила місцезнаходження мікроавтобуса, — сказав він Робертовій мамі. — Цієї миті вони намагаються його зупинити.

— О Господи! — зойкнула мама, схопила мобільний телефон і тремтячими пальцями набрала Робертів номер.

Озвався автовідповідач.

— Роберте! — розпачливо скрикнула вона.

Де я?

Вода…

Вода?

Вода!

Усюди! Вода! Крижана вода!

Робертові перехопило подих, він широко розплющив очі. Пінисті води студеної річки, що витікала з-під льодовика, плинули через розбитий салон бусика. Роберт задихався. Хапнув повітря, натомість наковтався води. Закашлявся. Замолотив руками. Він вхопився за пасок безпеки, трохи підтягнувся, щоб втримати голову над водою.

Мікроавтобус лежав на даху посеред гірського потоку. Неймовірним зусиллям Роберт знову випірнув, ковтаючи навпереміну повітря й воду.

Раптом просто перед собою хлопчик побачив прикраси.

Ту, що зі скрині, знайденої біля Бурґюннської ставкірки, і ту, яка ще недавно висіла в нього на шиї.

Роберт схопив обидві.

Навколо нього борсалися, захлинались водою і репетували ченці. Кожен дбав лише про власний порятунок.

Треба звільнитися від паска безпеки!

Але де замок? Щоб знайти замок, довелося попустити пасок і пірнути під воду.

Він набрав повні легені повітря, пірнув, намацав замок паска. Це ж так просто. Червоний ґудзик. Великий палець. Клац! Доведений до автоматизму рух, сотні разів повторений. Але ж ніколи під водою! Ніколи занімілими від холоду пальцями. Ніколи з затисненими в долоні коштовностями. Ніколи під крижаною водою…

Нагору! Негайно нагору!

Зрештою, Роберт здався. Підтягнувся на паску, вистромив з-над води голову. Судомно хлепнув повітря. Закашлявся. Змерзлі руки тремтіли. Він майже не відчував пальців.

Геть з авта! Треба вибратися назовні!

Роберт знову глибоко вдихнув і пірнув, шукаючи замок паска. Червоний ґудзик. Ґудзик, на який варто лиш натиснути… легким зусиллям… і звільнитися. Та де ж він?

ДЕ ВІН?

Роберте!

Шепіт…

Він розплющив під водою очі. Нікого, лише стрімко плине вода.

???де???

???я???

???є???

Роберте!

Голос. Голос у його голові.

Він уже колись чув цей голос.

Ти мусиш дихати, Роберте! Тримай голову над водою!

Мама?

Хлопчик схопився за пасок і випірнув. Кашляв і захлинався.

— Мамо?! — заволав він.

На мить йому почорніло в очах. Стало темно. Роберта огорнуло блаженне відчуття супокою. Коли ж раптом отямився, упізнав голос. То не мама кликала його.

То була Анґеліна.

Анґеліно?

Він невиразно бачив перед собою власні руки.

Прикраси зникли!

Куди вони поділися?

Він щойно ж тримав їх у долоні.

А тепер вони пропали.

Він загубив їх.

— Анґеліно! — крикнув він з повним ротом води.

І раптом щось трапилося. Роберт не збагнув, що саме. Його огорнув неймовірний спокій. Він більше не боявся. Нестерпний холод відпустив. Йому стало тепло. Тепло й приємно. Він відчув себе в безпеці. І миттю усе зрозумів.