Андрій Кокотюха - Подвійний капкан (збірник)

– Чого треба? Хто ви такі? – запитав Денис. – Тільки зачепи її, хто б ти не був, і побачиш, що такі, як я, можуть зробити за три хвилини!

– Так, Бобе, він мені набрид! – другий демон замахнувся.

– Не смикайся, Ромео, – промовив Боб, і Ромео опустив руку. – Молодець, тримаєшся. Не бійся, ми закони знаємо. Якщо пацан з дівкою гуляє – не чіпаємо. Був би сам, Ромео б на тобі точно виспався просто тут, на алеї. Значить, слухай сюди, людина-кажан: ти винен Костику Жабі двісті зелених папірців. Правда?

– Нічого я йому не винен! – огризнувся Денис. – Це він вас прислав?

– Не таким великим виріс цей перець, аби нас кудись присилати, – гмикнув Боб. – А ти, пацан, правду кажеш. Нічого ти Костику Жабі не винен.

– Як так? – здивувався від несподіваної заяви Черненко.

– Отак, – в тон йому відповів Боб. – Бо той, хто винен Жабі, автоматично стає винний нам. Адже цей лох нам по життю винен. Його боржники – наші боржники. До завтра бабок не буде – не буде і другого попередження. Все ясно?

У Черненка перехопило подих.

– А… ми ж… До понеділка термін… Домовлялися…

– З нами ти ні про що не домовлявся, – процідив крізь зуби Боб. – О’кей, нехай буде не завтра, а неділя. Рано… тут, у парку. Приносиш двісті баксів. І з вогнем не жартуй, ми від самого будинку твоєї мавпочки вас пасемо. Спочатку до неї в гості прийдемо.

– Хто мавпочка? Ану повтори!

Денис стиснув кулаки, та Оксана в свою чергу стиснула його за лікоть з усієї сили.

– А ти нічого, – визнав Боб. – Розрахуєшся – поговоримо. Може, з нами тусуватимеш… Все, молодняк, до неділі.

Коли паркові демони зникли в темряві так само, як з’явилися, Черненко не стримався і зробив те, чого за весь час знайомства при Оксані жодного разу не робив: почав голосно лаятися. Правда, загнувши кілька пасажів, зупинився, буркнув вибачення. Та Оксану це зовсім не збентежило – вона ж розуміла ситуацію.

– Отак, значить, – видихнув Денис. – Ну, які будуть думки? Що сказав би із цього приводу наш великорозумний Максим Білан?

Відповіддю була трель мобільника в Оксаниній кишені. Вона витягла телефон, глянула на номер і радісно скрикнула.

У підземній галереї Максим Білан і Катя Котовська кружляли досить довго.

Можна, звісно, сказати, що час для них зупинився. Проте це буде неправдою: години та хвилини висвітлювалися на моніторі Максимового телефону. Так він дізнався, що по колу вони ходили дві години і десять хвилин.

Спочатку Білан спробував пошукати ліхтарик. Промінчиком від «телефонного» ліхтаря навіть під носом важко було щось добре освітити. Та все одно Максим облазив весь коридор і навіть трошки пройшов у сусідній.

– Ну його, не йди від мене далеко, – попросила Катя, – ми ж зовсім не рухаємося.

– Куди ти могла його пожбурити? – роздратовано запитав хлопець.

– Там хід роздвоювався. Кажан налетів, я рукою махнула – і все, нема…

– Так, – Максим присів на землю і вимкнув «телефонний» ліхтарик. Тепер морок підземелля остаточно поглинув їх.

– Ввімкни, – попросила Катя.

– Помовч, – сказав у відповідь Білан. – Є таке правило: коли не знаєш, що робити, треба загасити світло, замовкнути і подумати в темряві п’ять хвилин. Час пішов.

Катя слухняно закрила рота. Максим спочатку почав рахувати до ста, потім кинув це заняття, тоді заплющив очі, сильно примружив, а коли перед очима застрибали різнобарвні цяточки, спробував порахувати їх. Думки потроху прийшли в робочий стан, і коли потрібний час минув, Білан запитав:

– Ти комусь казала, куди саме ми збираємось?

– Не пустили б. Тому і не говорила.

– Я так само. Бо вирішив прийняти твої правила гри і пожити чужим розумом. Але якщо нас не буде по обіді – шукатимуть?

– Турбуватися будуть. Дзвонитимуть, – мовила Катя. – Шукати – навряд. Це ближче до вечора. Ми тут будемо сидіти і чекати?

– З Чорного моря погоди? – глузливо запитав Максим. – Дуже далеко ми не могли зайти, я вже це казав. Ти зустріла кажана на перетині двох коридорів. Коли я біг за тобою, то знаходився… В смислі, спина моя була там, де зараз сидиш ти. Трошки плутано, скажу простіше: нам, здається, треба рухатися ліворуч. Щойно вийдемо до роздоріжжя – підемо в правий бік. Бо коли ми йшли звідти, то, здається, повертали, навпаки, в ліву сторону. Плутано, та спробуємо вийти.

Спроба виявилася марною. Як і кілька наступних спроб.

Тунель, поворот… знову тунель, знову поворот. Здавалося, що цьому не буде кінця. Спочатку Максим голосно рахував повороти, потім зрозумів повну безглуздість цієї лічби. Катя взагалі вирішила мовчати, і Білан не без підстав вирішив: у такий спосіб вона дає йому зрозуміти, що визнає свою помилку, визнає так само провину і шкодує про свій нерозважливий вчинок. Від цього в даний момент їм обом було не легше, та все ж таки Білану було приємно тримати ситуацію в своїх руках, більше не вислуховуючи ядучих зауважень цієї зухвалої одеситки.