Андрій Кокотюха - Подвійний капкан (збірник)

– Катя! – гаркнув Максим і подався на крик.

Попереду і позаду тепер була цілковита темрява, навіть ліхтарик не світив, хоча дівчина з темряви не переставала кричати. Нарешті Білан наштовхнувся на якусь стіну, від неї праворуч вів один хід, ліворуч – другий. Здається, крики лунали з лівого боку. Хлопець побіг туди і дуже швидко налетів на людську постать. Від цього зіткнення крик став ще сильнішим. Катя заверещала з новою силою, відштовхнула його від себе, і Максим змушений був ловити її в темряві обома руками.

– Це я! – викрикнув він у відповідь. – Я! Я! Я!

Катерина перестала вириватися, трошки заспокоїлась і посунулася по стінці підземелля додолу, потягнувши Максима за собою. Вона схлипувала.

– Що таке? Ну? Що сталося? – домагався Білан.

– Ка… Ка…

– Яка кака? – не зрозумів хлопець.

– Ка… Кажан! – нарешті вирвалося в Катерини. – Там… десь… під стелею… налетів…

Максим полегшено видихнув.

– Добре хоч не мумія ожила! – хлопець навіть вичавив із себе короткий смішок. – Кажан, ну й кажан. Дряпнув? Укусив?

– Не встиг… Запищав… Я в нього ліхтариком…

– Так, – промовив Максим. – Отже, ліхтарика у нас нема. Розбився?

– Не знаю, – Катя схлипнула. – Він… налякав…

Біланові свербів язик покепкувати з тієї, яка ще кілька хвилин тому образилася, коли її обізвали боягузкою. Та вчасно стримався: досить емоцій та взаємних кпинів. Тепер його приятелька, мабуть, зрозуміла, що й до чого. І все ж таки запитав:

– А ти хіба не знала, що в підземеллі можуть водитися кажани?

– Якось не подумала… Тільки… Не кажи нікому, добре?

– Ага, – пообіцяв Максим. – Якби на мене налетів кажан з темряви, мені теж було б не надто затишно. Як, повертатися будемо?

– Давай. Ти дорогу назад пам’ятаєш?

Ось тепер нарешті Максим Білан остаточно зрозумів, у який капкан вони втрапили, самі того не бажаючи. Звісно, якісь повороти зафіксувалися в пам’яті. Він притулився спиною до стіни, заплющив очі, хоча темряви і так вистачало, і почав подумки рахувати різні комбінації та варіанти. Повертали вони, здається, ліворуч. Чи праворуч… Тут не так багато ходів та поворотів, та все ж таки поблукати доведеться…

– Чого мовчиш? – озвалася з темряви Катя.

– Я думав, ти знаєш дорогу назад, – пояснив він.

– То ми… заблукаємо? – обережно запитала дівчина.

– Якщо вже не заблукали, – Максим вирішив не приховувати від неї своїх підозр.

Катерина міцніше притулилася до нього.

– Я ідіотка… – промовила вона. – Я потягнула тебе сюди… Не знаю… Хотіла…

– Що ти там хотіла, потім розберемося, – перервав її Білан. – Я не менший ідіот. Мало того, що поліз сюди з тобою, так іще й не вивчив, як звідси вибратися. Якби не кажан… До кажана, здається, все було нормально. Хоч би вийти туди, де ти з тим гадським кажаном зіткнулася… Але спочатку давай пошукаємо ліхтарик. А раптом він ще живий?

– Я не кішка, – капризно відповіла Катя. – В темряві не бачу. В тебе є сірники чи запальничка?

Точно знаючи, що нічого такого з собою не прихопив, Максим вкотре подумки вилаяв себе за непередбачливість: «Ні, Катерина Котовська таки даремно вважає його розумником. Він дурний, навіть дурніший, ніж думав. Черненко – той би – сто відсотків! – здогадався взяти з собою хоча б сірники, якби вони зібралися спускатися під землю. Влітку в горах вони вже досліджували один невеличкий підземний тунель, і тоді Денис перед тим, як лізти, повернувся до хати, в якій вони сиділи, і знайшов чим запалити вогонь. А тут – на тобі».

«На що ти сподівався? – подумки запитав себе Білан і так само подумки відповів самому собі: – «На дівчисько, яке потягло тебе в цю експедицію. В неї справді був ліхтарик, але ж чоловік серед вас двох – ти. Тьху!»

Сплюнув він не подумки – по-справжньому, просто собі під ноги.

– Чого плюєшся? – запитала з темряви Катя.

– Нічого, – буркнув Білан. – Так, згадав одну річ.

І справді: щойно сказав – відразу згадав. У нього ж мобільний телефон у кишені! Не вірячи в диво, хлопець витягнув його, натиснув на кнопку. Дива не сталося: під землею зв’язку не було, стільникове покриття в лабіринтах під Одесою відсутнє. Зате засвітився тоненьким промінчиком ліхтарик. Поки батарея телефону заряджена, він світитиме. Світла ледь вистачає, аби роздивитися, що під носом. Але це краще, ніж повна темрява.

– Працює? – з надією запитала Катя.

– Сама знаєш, що ні, – відповів Максим. – Але не сидимо на місці. Треба рухатися вперед. Нічого. Здається, відійшли недалеко.