Інід Блайтон - П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

– Слушно. Але однаково прізвисько Смоляний – якась дурня! – вигукнув дядько Квентін. – Ну, я досить часто листуюся з батьком цього хлопця. Нас із ним пов’язують спільні наукові інтереси. Власне, я якось поцікавився, чи не схоче він завітати сюди на кілька днів разом зі своїм сином П’єром.

– Чудово! – зрадів Дік. – Було б добре, дядьку, якби приїхав Смоляний. Хоча він і несповна розуму. Не робить того, що йому загадують, лазить скрізь, як мавпочка, і буває надто зухвалим. Не знаю, чи сподобається він вам.

Через ці слова дядько Квентін пошкодував, що запросив Смоляного. Він не любив ні зухвалих, ні шалапутних хлопців.

– Гм-гм, – дядько Квентін відклав листа. – Слід було мені спочатку з вами поговорити, перш ніж запрошувати його з батьком. Але, може, я ще встигну скасувати їхній приїзд.

– Ні, тату, не треба, – попросила Джорджа, якій дуже сподобався за описом Смоляний Ленуар. – Нехай приїздить. Може, роззнайомиться з нами, й буде в нас такий живчик!

– Гаразд, подивимося, – завершив розмову батько, але сам уже вирішив, що й духу цього хлопчиська не буде у Кирін-котеджі, раз він такий неслух, зухвалий і скрізь лазить. Проблем вистачить і з Джорджею без цього живчика, який буде її під’юджувати.

Близько восьмої дядько Квентін пішов почитати, й дітям відлягло. Тітка Фенні подивилась на годинник.

– Енн час лягати спати, – сказала вона. – І тобі, Джорджо, теж.

– Мамуню, зіграймо лише разочок у снеп? Разом з тобою. Адже це наш перший день удома. Я ж однаково не засну, коли вітер так шаліє! Ну, ненечко, один разочок зіграємо й підемо спати. Оно Джуліан вже розпозіхався!

Так приємно було ввечері підніматися крутими сходами до знайомих кімнат. Діти раз по раз позіхали. Довга подорож потягом притомила їх.

– Тільки б цей жахливий вітер ущух! – сказала Енн, відсунувши штору й поглянувши у вікно. – Онде маленький місяць, Джорджо. Він то виринає, то потопає у хмарах…

– Нехай собі гойдається! – відповіла Джорджа, мостячись у ліжку. – Я замерзаю. Лягай мерщій, Енн, бо застудишся біля вікна.

– А це не хвилі шумлять? – спитала Енн, далі стоячи біля вікна. – Буря у старому ясені то свистить, то завиває, то хилить його майже до самої землі.

– Тіммі, біжи до мого ліжка, – наказала Джорджа, підтиснувши змерзлі ноги. – Ось що по-справжньому тішить, коли я вдома, Енн. Тіммі може застрибнути на моє ліжко! А він – набагато кращий за грілку.

– Тобі не дозволяють цього робити ні в школі, ні тут, – зауважила Енн, згорнувшись калачиком у ліжку. – Тітка Фенні думає, що він спить у своєму кошику.

– Але ж я не можу заборонити йому перебиратися вночі на моє ліжко, якщо він не хоче спати в кошику, – сказала Джорджа. – Ось так, Тіммі, любий. Зігрій мені ноги. Де твій носик? Дай-но я його погладжу. Добраніч, Тіммі. Добраніч, Енн.

– Добраніч, – оспало відповіла Енн. – Сподіваюсь, що Смоляний приїде, як ти гадаєш? Схоже, з ним буде весело…

– Авжеж. І в кожному разі тато буде зайнятий з паном Ленуаром, а не з нами, – зауважила Джордж. – Тато несамохіть примудряється все зіпсувати…

– Він веселитися не вміє, – сказала Енн. – Надто серйозний.

Зненацька обидві дівчинки аж підскочили від гучного удару.

– Це двері до ванної кімнати! – простогнала Джорджа. – Напевно, хтось із хлопців забув їх зачинити! Від цього шуму батько шаліє! Ось іще раз!

– Ото нехай Джуліан або Дік і зачиняють їх, – відповіла Енн, якій тільки-но стало тепло і затишно.

Але Джуліан і Дік і собі подумали, що нехай їх зачиняють Джорджа або Енн. Тож так ніхто з них не виліз із ліжка, щоб закрити злощасні двері.

Незабаром внизу почулося гримання дядька Квентіна, який підіймався сходами і сварився, перекрикуючи бурю:

– Гей, хто-небудь, зачиніть двері! У такому шумі неможливо працювати!

Усі четверо вмить схопилися з ліжок. Тіммі зістрибнув з ліжка Джорджі, і всі діти, що стрімголов кинулися до ванної кімнати, попадали на нього. Почулися смішки й вовтузіння. Аж тут на сходах залунали кроки дядька Квентіна, і всі чкурнули по своїх кімнатах.

Буря продовжувала ревти. Коли дядько Квентін і тітка Фенні пішли вкладатися, ручка дверей до відпочивальні вирвалася йому з руки, й двері так сильно грюкнули, що з найближчої полички впала ваза.

Вражений, дядько Квентін сахнувся.

– Проклятуща буря! – з люттю сказав він. – За весь час, що ми тут живемо, я не бачив нічого подібного. Якщо вона ще трохи посилиться, то розіб’є всі рибальські човни, хоча їх і витягли на берег якнайвище.