Рене Дюшато - Таємниця Крилатого Змія

Біжучи з останньої сили, П’єро ледве встиг подумати про це, як раптом страшний вибух струснув повітря. Це вибухнув великий резервуар з бензином. Повітряна хвиля швиргонула П’єро на землю. Різкий біль пронизав плече, і він знепритомнів…

Одне з дерев, що росли обабіч дороги, повалилося і немов шатром накрило П’єро.

Після жахливого вибуху запала тиша, лише зрідка порушувана моторошним гуготінням пожежі. Потім вибухи розітнулися знову. Чорний масний дим заступив небо, і всю місцевість між Румуа і Порт-Морелем оповили сутінки, ніби мінилося сонце чи вибухнув вулкан. І хоч дощ ущух, але кіптява й попіл падали густо, наче сніг, укриваючи все навкруги чорним покривалом. Стало ще темніше.

Раптом велике легкове авто з увімкнутими фарами зупинилося перед поваленим деревом. Тієї миті П’єро опритомнів і крізь листя побачив двох невідомих, що вийшли з машини.

Перший незнайомець, огрядний, з червоним поголеним обличчям, з великими голубими очима, що зимно дивилися з-під рудих брів, з хижим носом над скривленими тонкими губами, обійшов дерево. Не помітивши хлопця, що занімів од жаху, він обернувся до свого супутника — гладенько зачесаного і вишукано одягненого чоловіка з чорним моноклем у правому оці.

— Марно їхати далі, бароне, — промовив рудий. — Ті, що лишилися живі, можуть нас упізнати. Не будемо ризикувати…

— Маєте слушність, Преміоре, — погодився невідомий з чорним моноклем. — Ми переконалися, що наше завдання виконано. “Старе крісло на коліщатах” має нам віддячити. Порт-Мореля вже не існує.

Невідомий витяг кишеньковий годинник.

— Зараз пів на п’яту. О шостій “старий” чекає на нас у замку. Він не любить запізнень. Повертайте машину, Преміоре, і рушаймо.

Машина розвернулася і зникла. П’єро чув розмову немов крізь сон, але ці слова вкарбувалися йому в пам’ять, так само як і обличчя таємничих незнайомців.

Вибухи залунали знову. Відчахнута гілка, падаючи, вдарила в поранене плече П’єро. Від болю хлопець знову знепритомнів.

Вечоріло… Призахідне сонце осявало своїм промінням чорні ліси Морвану. Вже три чверті години, як автобус лишив позаду Отен і зараз повільно повз покрученою дорогою до перевалу. Біля вікна сиділа огрядна жінка, тримаючи на колінах плетеницю з городиною. Власне, вона займала півтора місця, а скраєчку влаштувався хлопець із блідим і суворим обличчям, одягнений у все чорне. Перед ним стояла невеличка скриня.

Байдужа до чудових краєвидів, товстуха спочатку впивалася якимсь дешевим романом. Але тоненька книжечка невдовзі скінчилася, і от у пошуках розваги жінка спинила свій погляд на хлопцеві.

— І куди ж оце ви їдете, юначе? — спитала вона у свого сусіда.

— В Монтелей, пані, — відповів хлопець.

— Дивіться! Так я теж їду в Монтелей! У мене там шинок “Золоте сонце”. А ви, певно, їдете туди до своєї родини? — зацокотіла товстуха.

— Так, до дядька, Клемана Лотера.

— От дивина! — гукнула шинкарка. — То ви небіж Клемана Лотера… А виглядаєте ви непогано. Ви його добре знаєте, вашого дядька?..

— Я його ніколи не бачив. Але він до мене ласкавий. Батько мій загинув під час катастрофи в Порт-Морелі. Тепер дядько мене годуватиме.

…П’єро Ланкрі опритомнів другого дня в одній з палат руанського шпиталю. Там йому розповіли, що його батько безслідно зник. П’єро звихнув плече і мусив три тижні вилежуватися. Незадовго перед виписом П’єро замислився над своєю долею — адже його, як сироту, мали взяти під громадський нагляд. Якось вранці він одержав таку телеграму: “Запізно довідався про страшну катастрофу в Порт-Морелі і смерть твого батька. Тобі скажуть, як дістатися до мене в Монтелей, де я подбаю про тебе. Клеман Лотер”. До телеграми додано чек на п’ятсот франків. За три дні, оклигавши, П’єро залишив Руан, приїхав через Париж в Отен, де сів на автобус, що йшов на Монтелей…

— Ну от ми вже й приїхали, — звернулася товстуха до П’єро. — Чи не допоможете мені винести речі? Візьміть-но кілька пакунків і ходіть за мною. Ви мені подобаєтесь...

Незабаром П’єро вже сидів коло столу в заїзді. Хазяйка “Золотого сонця” поставила перед ним склянку молодого вина і зараз вела далі перервану розмову.

— Чи знаєте ви принаймні шлях до Крилатого Змія, мій друже?