Рене Дюшато - Таємниця Крилатого Змія

— Але ж, — пробелькотів П’єро, — я сам бачив, як Вандергольд і його челядь забрали з собою мого дядька!

Комісар рвучко підвівся, нетямлячись од гніву.

— Що це ти патякаєш, дурню! Забирайся-но швидше в старе кубло свого дядечка! Хоча постривай: у тебе є батьки?

— Тільки дядько. Я сирота.

— Ага-а… о, значить, сирота! Що ж воно виходить, соколику? Ти неповнолітній волоцюга, і за всіма законами мусиш виховуватись у дитячому будинку або в колонії! Постривай лишень, ось я зараз подзвоню в комісаріат, хай тебе заберуть!

Та П’єро не гаяв часу. Він мерщій метнувся до дверей. За ним, плутаючись у халаті, незграбно побіг і комісар. Але коли він добіг до паркана, хлопець уже зник. Комісар Мішон збирався бігти слідом, але подумав, що сусіди глузуватимуть із нього, коли побачать на вулиці в халаті, пантофлях і смугастій піжамі. Хвилину повагавшись і знизавши плечима, пан Мішон повернувся до свого кабінету. І тут комісар побачив на столі Лотерового листа. “Оце то пощастило, — подумав пан Мішон. — Хлопець забув у мене єдиний доказ викрадення Лотера. Я його так настрахав, що малий чкурнув, як заєць”. Насвистуючи пісеньку, слуга закону перечитав листа вченого. “Вандергольд багата людина… Він чимало б заплатив, щоб мати оцей папір. А я б вважав себе за останнього дурня…”

Весело насвистуючи, комісар поклав документ у великий конверт, опечатав п’ятьма сургучевими печатками і сховав до масивного сейфа. Єдиний доказ ще одного злочину банди “Старого крісла на коліщатах” лишився в сейфі поліцейського комісара Отена.

Біля придорожнього стовпа з написом “Люсене, 1 км 700 м” на купі жорстви сидів П’єро і, затуливши обличчя руками, гірко плакав. Отже, й поліція на боці злочинців, чого ж тепер чекати? Втікаючи від комісара, П’єро опинився за кілька кілометрів од Отена, в зовсім не знайомій місцевості. Він лишився самотній… І хоч хлопця охопив відчай, його воля була не зломлена. “Я мушу помститися за батька і врятувати Клемана Лотера”, — повторював він собі. Потім знову сум огорнув його серце, і хлопець не зміг стримати сліз.

— Еге, парубче, чого б це я отак плакав, що сталося? — раптом почувся співчутливий і водночас насмішкуватий голос. П’єро злякано озирнувся і побачив біля себе двох юнаків.

— Годі хлипати, малий! Хай нас дідько візьме, коли ми обоє щасливіші за тебе. Та проте ми ж не сідаємо край дороги і не точимо воду з очей! Правда ж, Бурлаче?

— Факт, В’юне, — відповів поважно товариш.

Обоє подорожан були одягнені бідно, але чисто: звичайні фланелеві сорочки, берети. В обох через плече торбини, на ногах стоптані парусинові черевики. Їхні обличчя засмагли від сонця й довгих блукань. Бурлака був височенного зросту, та водночас і вражав своєю кремезністю. Незважаючи на свої двадцять років, юнак мав вигляд циркового борця. Спокійне обличчя, світлі очі — все виказувало в ньому щиру, вперту і чесну людину.

Його товариш був цілковитою протилежністю. В’юном його прозвано, мабуть, за жвавість і щуплу, вертку постать. Поруч з Бурлакою він здавався зовсім маленьким. Усміхнене обличчя і непокірний чуб, що спадав на меткі чорні очі, ніби промовляли: він добрий жартівник, насмішник і балакун.

— Ну ж бо не плач, тобі допоможуть, і все минеться, — звернувся до П’єро В’юн.

— Малий, мабуть, просто зголоднів, — сказав Бурлака і поліз до своєї торбини. Він витяг окраєць свіжого хліба і протягнув його П’єро. — Ось, наминай на здоров’я.

— У мене лишилося трохи ковбаси, що ми купили позавчора в Сольє, — додав В’юн. — Ходімо з нами та пообідаємо десь біля води. Воно буде краще й спокійніше.

— Звісно, розхвилюєшся, коли бубон порожній, — поважно промовив Бурлака, дивлячись, як П’єро наминає хліб. Він мав рацію: хлопець уже давно забув, коли востаннє їв у свого дядька, і так зголоднів, що хліб і ковбаса зникли за одну мить. Однак проковтнувши останній шматок, П’єро засоромився і зніяковіло поглянув на юнаків.

— Ой, я, мабуть, з’їв увесь ваш сніданок!

— Дурниці! — гордо заперечив В’юн. — Ми вчасно пообідаємо… От прийдемо в Отен, а там, гляди, опівдні й розживемося. Ти йдеш туди?

— Ні, ні! — похитав головою П’єро. — А що ви робите тут? Ви подорожуєте?