Василий Лысенко - Наказ лейтенанта Вершини

— Іване Петровичу, хто такий Франц Берг? — допитливо глянувши на Вершину, запитав Юрко.

— Якщо вірити документам, які я вручив тобі минулого літа, твій предок, виходець з Пруссії, який добудовував Білу вежу та обладнував підземелля. Він і передав частину плану каменоломень своїм нащадкам. Половина пергаменту лишилася в родині Франца Берга, ця, що лежить перед нами. А другої половини немає. І нам треба її знайти.

— Де? Та й коли це діялось… Може, та половина згоріла або лишилася в підземеллі.

— Спробуємо пошукати. Тут ми нічим не ризикуємо. Я певен, що на тій частині плану мусять бути позначки, які показують дію механізмів, що відчиняють і зачиняють вхід у ліве крило палацу та до фальшивомонетні.

Лейтенант ходив, заклавши руки за спину, радив Юрку, як діяти далі:

— У Бергів збереглася частина плану. А решта до них не потрапила. Можливо, припадає пилом у вас в якомусь закутку, а можливо, зберігається в родині вчителя Олександра Васильовича, бо це його прапрадід був колись панським художником. Учитель все своє життя збирав експонати, пов'язані з історією села Жовтневе. Треба піти до нього, поговорити, розпитати.

Лейтенант заглянув у свій записник і сказав:

— Підеш до Івана Гончара і передаси йому, що товар мусимо забрати не пізніше наступної середи. Прийдемо за ним у вівторок. Зустріч там же, де й раніше, — хай прибуде вчасно.

— Який товар ви мусите забрати у Івана? — спитав Юрко.

— Товаришу Береговий, — лукаво проказав лейтенант, — ви хочете знати те, що вам не можна. — І серйозніше додав — Ти, Юрку, мусиш знати те, що тебе стосується, — і не більше. Якщо, скажімо, ти будеш готувати «товар» разом з Іваном — тобі скажуть, що до чого. Зрозумів?

— Зрозумів, Іване Петровичу, — винувато озвався Юрко.

— Ще раз попереджаю — не проявляй ніякої цікавості при розмові з Маєром. Ти мусиш, як справжній фольксдойч, бути слухняним і шанобливим. Фашисти не церемоняться з тими, кого вони запідозрять, хто викличе недовіру. Треба слухати, непомітно за всім спостерігати, запам'ятовувати — і не більше.

Лейтенант поглянув на ручний годинник:

— Дві години ночі. У тебе лишається година для ознайомлення з архівом Сиволапа. І обов'язково розпитай матір про план підземелля. Може, друга частина пергаменту лежить собі спокійно у вашій Зоряній скриньці, а ми тут сидимо та сушимо мізки.

— Нема в нас ніяких планів, — впевнено відповів Юрко, — бо я таки побачив би… І мати ніколи не розповідала.

— Ти все одно розпитай, — наполягав Вершина, — можливо, про щось дізнаєшся. Пан Хоткевич скарав Берга, і Заворицького, і Берегового за намір передати повстанцям план підземелля. Я давно знав про цю подію. Берг, Береговий — це й навело мене на думку зробити тебе фольксдойчем. До того, твій прадід — виходець зі Львова. І ніхто не зуміє довести, хто він був — німець, турок чи француз. Не буду тобі більше заважати. Читай сповідь петлюрівця Сиволапа, а я піду та займуся своїми справами.

Юрко взяв до рук зшиток, розгорнув його, підсунув до себе ліхтар і прочитав на першій сторінці:

«1920 рік. Село Відрадне. Маєток пана Хоткевича. Підземелля — Рожева кімната». На наступній сторінці тим же чітким, трохи нахиленим вправо почерком, було написано: «Я, потомствений дворянин Владислав Загорський, перебуваю на нелегальному становищі. І, як той злочинець, живу під чужим іменем, не маю ні друзів, ні родини, ні власного притулку. Все загинуло, все пішло шкереберть — маєтки, капітал, становище. Я, полковник гетьмана Скоропадського, перебуваю нині на жалюгідному становищі сільського аптекаря, живу в глухому закутку, забутому богом і людьми, і відчуваю себе, як на пороховій бочці. Хто б міг подумати, що якісь неотесані мужлани казатимуть мені «ти», ляскатимуть мене по плечу, і я п'ю з ними сивуху? Як я їх всіх ненавиджу! І водночас мушу бути лояльним, манірним, ввічливим. Єдина моя відрада — похмуре і мовчазне підземелля. Цей кам'яний лабіринт годує мене, одягає, дає можливість відпочити і шкодити «товаришам». Позаминулої ночі я пробрався в комору комунарів і випустив на підлогу гас із бочки. У гасі вимокло насіння для посіву. Хай тепер сіють комунари на комунівській землі жито, пшеницю і всяку пашницю, протруєну гасом. Хто б міг подумати, що я, ваше благородіє Владислав Загорський, буду проникати в це чарівне підземелля, користуючись брудним водозливом. — Останні слова підкреслені червоним олівцем. На полях щоденника поставлено три знаки оклику. Юрко уважно прочитав сторінку, перегорнув її, розгладив пом'ятий папір і став читати далі: — Ходжу на збори, проголошую промови, закликаю пролетарів будувати соціалізм і тремчу, як той заєць під час листопаду. Надто вже часто відчуваю на собі уважний погляд Вершини. Я написав на цього більшовика-фанатика безліч анонімок. І все даремно. Надто чиста в нього пролетарська біографія, але мої анонімки попсували йому нерви, позначилися на кар'єрі. Цей інтелігент з народу надто проникливий, і мені здається, ніби він відчуває, що я не «товариш» Сиволап, а хтось інший. Можливо, мене мучить совість із-за батька цього лейтенанта. Надто все несподівано трапилося. — Це речення було підкреслене червоним олівцем. — Треба мати більше спокою і витримки. Треба жити і боротися! Шкодити і шкодити! Хай згине все, як казали древні. Але все це не так просто, коли ти один, не відчуваєш ніякої підтримки. Я часто жалкую, що мені в свій час не вкоротила віку куля котовця або будьоннівця. Яке це щастя, моє підземелля! Лише тут, серед цих мовчазних стін, я відчуваю себе тим, ким я є насправді. Здається, ніби нічого не змінилося, не було революції і мені не довелося позбутися своїх маєтків, багатства, привільного і безтурботного життя. Дуже важко грати роль скромного сільського аптекаря, безпартійного більшовика, і ні поглядом, ні голосом ніде не видати справжніх своїх настроїв. О люди, о час! Єдина надійна людина — це Консул. Сотник — надзвичайно кмітливий і далекоглядний розвідник, його метод — вища математика, недоступна для простих смертних. Я теж би хотів мати подібну витримку. Людина без нервів і без емоцій. Але не всім це дано! Жаль, що Консул поселився на Васильківських Дачах. Це далеченько. Але так треба. Кращого місця мешкання для Консула, як Васильківські Дачі, не вигадаєш. — Майже вся ця сторінка була підкреслена червоним олівцем. — Я радий, що мені пощастило дістати потрібні документи Консулу, хоча й довелося низько кланятись Шарпинському. Допомагає мені і отаман Голий. Але все одно я самотній і мушу крутитися, як білка в колесі. Один необережний крок — і мені кінець. Я не боюся смерті, але мені страшно, що не зможу помститися за втрачені маєтки, за нашу поразку. Боже, за які гріхи ти так тяжко караєш нас? Прибуття Консула ми відзначили тим, що спалили олійню в селі Відрадному. Потім відбулися збори трудящих. Я виступав на них, закликав до пильності, засуджував підступи класових ворогів. Знову в селі побував Консул, він замовив вишиту сорочку в місцевій майстерні.— Слова «замовив сорочку в місцевій майстерні» підкреслено червоним олівцем. — Не варто йому часто з'являтися в це село, хоча він і перебував тут лише кілька днів, коли пан Хоткевич збирав своє розграбоване майно».