Василий Лысенко - Наказ лейтенанта Вершини

Скарби підземелля не давали хлопцеві спокою. Навіть снилися просторі світлиці, вщерть наповнені золотими монетами, розкішними вазами, зброєю. Мабуть, така природа людини, що все їй цікаво, про все хочеться дізнатися. От і не терпиться йому проникнути в найдальші закапелки підземного лабіринту.

— Проходь, Юрку, сюди, — Вершина показав рукою на круглу залу, — допоможеш мені розібратися в таємницях нашої красуні. Мовчить капосна дівчина. Як не підходжу до неї, як не намагаюся порозумітися — даремні мої зусилля. А мене нетерплячка з'їдає. Треба швидше проникнути в сусідню залу, бо там, наскільки мені відомо, мусять бути речі, які нам дуже потрібні. Тупцюємо другий рік на одному місці. Далі нам шлях закритий. Хоча про дещо мені й пощастило дізнатися. Сьогодні покажу тобі мої знахідки.

Лейтенант завів Юрка в кімнату Червоної Красуні.

— Сідай, — сказав він, — трохи відпочинемо. Я як вийшов на болото, зачепився за корч та так гепнувся, що з очей іскри посипалися. Темно, а світити не можна. От і ходимо навпомацки.

Вершина поклав ліхтарик на стіл, стомлено опустився на диван. Юрко уважно глянув на лейтенанта. Він майже не змінився за останній рік. Нічого примітного нема в лейтенанта Вершини ні на лиці, ні в постаті. Звичайна людина, яка своїм виглядом, поставою, манерою говорити нагадувала сільського вчителя — лагідного, витриманого, звиклого до нелегкої повсякденної роботи.

І лише з часом, коли познайомишся з лейтенантом, відчуєш, як заспокійливо впливає на тебе довірливий, навіть співчутливий голос, прислухаєшся до його неквапливих, але продуманих і зважених порад — розумієш, не такий уже й простий чоловік лейтенант Вершина, як може здатися на перший погляд.

Промінь ліхтаря освітлював обличчя Червоної Красуні, личко в дівчини зажурене, на грудях важкі разки намиста на голові — великий вінок з синіх волошок. Юрко роздумував, кого вона нагадує. Червона Красуня дуже схожа на Варю Чміль — позаминулорічну випускницю сільської десятирічки, першу Юркову піонервожату.

— Що у вас дома? — запитав лейтенант.

— Живемо…

— Як прізвище жінки, яка у вас мешкає?

— Справжнє чи те, що в паспорті?

— Справжнє.

— Вострикова Галина Іванівна.

— А як ім'я її чоловіка?

— Востриков Олексій Тихонович. Навіщо вам, Іване Петровичу?

— Треба. Може, пощастить і полковника Вострикова розшукати. Є в мене одна справа. От і викликав тебе, щоб поговорити. У вас жив Карл Карлович Зоммер, учитель німецької мови?

— Ви ж самі знаєте, що жив!

— Знаю. Але мені невідомо, чи навчив він тебе готичного шрифту.

— Навчив.

— Гаразд. І ще одне запитання. Дружина Зоммера говорила по-німецьки не зовсім зрозуміло. Це правда?

— Правда. Генрієтта Карлівна родом з Нижньої Саксонії і розмовляла на діалекті, але зрозуміти можна.

— А ти точно знаєш, що дружина вчителя була родом з Нижньої Саксонії?

— Знаю, бо вона часто розповідала про рідні місця, мріяла хоча б ще раз побувати на батьківщині.

— Тут, Юрку, така справа. Стало відомо, що до Маєра незабаром має прибути важлива птаха — генерал Дітріх, інспектор військ СС з Берліна. Він уже був у палаці, пив каву з Маєром. Але… ніхто з наших перекладачів не зрозумів їхню розмову. Мабуть, фашисти розмовляють якимось діалектом. Отже, надія на тебе, Юрку! Зможеш?

— Тільки і я можу чогось не втямити. Бувало, слухаю Генрієтту Карлівну і перепитую: «Що ви сказали?» А тут — не перепитаєш.

— Тепер давай глянемо сюди.

Лейтенант повернув ліхтар і освітив протилежну від Червоної Красуні стіну. Раніше на ній було зображено барвистий краєвид: річку, далекі замріяні бори, озера.

Нині на стіні виднілися три постаті — запорізького козака, жовніра, турка, які показували на ряди мідних зірочок.

Юрко подумав, що лейтенант розкрив таємницю Червоної Красуні. Кожна постать показує пальцем на ряди мідних блискіток. І кожен той ряд, певно, відкриває хід у глиб підземелля.

— А що там? — запитав Юрко.

— Нічого! Не спрацьовують зірочки. Як я не тис на них — нічого не виходить. Можливо, механізм зіпсувався. Багато часу минуло… А ти помітив, що кожен з них показує в певному напрямку? Жовнір, приміром, на Шляхетське болото. Знаєш, де воно?

— Знаю! Під Озерянським лісом! Там багато чорниці росте.

— А знаєш, чого те болото Шляхетським називається?

— Мабуть, колись якомусь шляхтичу належало. На Прип'яті є невеличкий острів, так його Татарським називають, бо там колись татари табором стояли…