Василий Лысенко - Наказ лейтенанта Вершини

— Що ж німці роблять на Митрику?

— Невідомо. Поле оточують есесівці. Потім на нього заїжджають оці фургони. Стрілянину там чули, вибухи гранат…

Юрко відніс лікарці сіль та борошно, а коли повертався додому, зайшов до Вовки.

— Я вже думав, що ти й не прийдеш, — сказав той.

— Цілий день довелося дрова сушити. У повітці води, як на болоті.

— І в нас води повно.

— Так що ти мені хотів розповісти?

Вовка заклопотано пригладив рукою каштанове волосся і повагом почав:

— Ти ж знаєш, що материн брат дядько Оксьон, той, що без ноги, був сторожем у сільській крамниці. Як почалася війна, в крамниці лишилося трохи солі, кілька пар чобіт, сувій полотна. Усе це продавець і сховав на горищі крамниці. Ще й глиною замастив схованку. Так недавно приходив дядько Оксьон, розповів мені про ту схованку і радив пошукати. «Я б, — каже дядько, — сам пішов, так на одній нозі далеко не поскачеш!» От я й думаю — треба спробувати. А ти як? Підемо?

— Треба подумати!

— Що тут думати? Давай уночі заберемося на горище і прихопимо чоботи та солі.

— Так там же поряд поліція! Нарвемося на «бобиків» — і пропали.

— Боїшся?

— Треба подумати…

— Воно так, — погодився Вовка. — Тільки й без чобіт сутужно. А там чоботи! І солі треба… Знайшов я в Михалковій копанці кулемет «максим» і три ящики з кулеметними стрічками.

— Може, там ще яка зброя лишилася?

— Не знаю! Вода була холодна, далеко не заходив, а кулемет і ящики на мілині були, так я витяг і сховав у верболозах. Хочеться взяти і лупонути по палацу… Але не можна. На все село напасть буде. Тепер нічого не можна! Можна тільки голодному та роззутому на роботу ходити. А тут чоботи зовсім розлізлися. Кожен день латаю.

Повернувшись додому, Юрко запитав матір:

— Мамо, може, віддати Вовці таткові чоботи? У нього нема в чому з хати вийти. А на острів без взуванки ніяк не можна. Там вужів та гадюк повно.

— Віддай, — погодилася мати. — У тебе ще цілі, а як татко повернеться — можна буде й нові пошити.

Галина Іванівна сиділа за столом, перебирала гречку. У колгоспному гамазеї перед приходом фашистів лишалося багато різного збіжжя. Поряд з гамазеєм почали будувати ще одне складське приміщення, привезли піску, щебеню, жужелиці. Червоноармійці перед відходом у ліс засипали засіки щебенем та піском, щоб німці не змогли скористатися тими припасами. Саченко переконав коменданта, що засміченим зерном варто розплачуватися з людьми за роботу в громадському господарстві. Штарк погодився і наказав за кожен вихід у поле видавати п'ятсот грамів пшениці, гречки або проса, перемішаних з піском та жужелицею. Майже в кожній хаті люди по зернині перебирали заробіток, відділяли його від піску та камінців, товкли в ступах, мололи на жорнах, варили куліш.

Галина Іванівна відсунула від себе купку дрібної жужелиці, запитала Юрка:

— Далеко доведеться їхати за тим зіллям?

— Дід найчастіше збирає його на Дорошевому острові. Часом рушає на Круглик або на Сахалін.

— На який Сахалін?

— Так острів називається. Довгий такий, як Сахалін. Там вужів і гадюк багато.

— А на інших островах є гадюки?

— Вистачає. Тільки ви не бійтеся, гадюка ніколи на людину перша не кидається, завжди намагається втекти від неї.

— Не хочеться мені, щоб Леся їхала по те зілля, — сказала Галина Іванівна. — І плаває вона погано. Взагалі дівчині не годиться вирушати в такі мандри.

А Юркові хочеться, щоб Леся поїхала, подивилася на стариці, на острови. І боятися тут нічого. У діда Захарка не човен, а справжній корабель, хоч танцюй на ньому. Поліція у плавні ніколи не потикається — боїться. Нема там зараз нікого. Це влітку, як настане сінокіс, оживають острови та луки. Тільки зараз і косити нікому — всі косарі на фронті. Якщо Галина Іванівна переживає за Лесю, то нехай дівчина залишається вдома.

Перебираючи засмічену гречку, Леся незадоволено поглянула на матір і сказала:

— Завжди ти всього боїшся!

— Так ти ж дівчина. І не сільська, а міська!

— То й що, як міська?

— Не зумієш розрізнити, де вуж, а де гадюка. Чи ще в якусь халепу вскочиш… Що буде, як на поліцію або на фашистів натрапите?

— А Юрко, а Вовка, а дід Захарко? Йому сто років, і він не боїться, а мені не можна й носа нікуди виткнути — страшно!

— Тобі, Лесю, пішов п'ятнадцятий рік. Вже нібито й не маленька, а мислиш, як нерозумна дитина. Де ті острови? І яка з тебе поміч, лише місце в човні займатимеш. Боюся за тебе…

— А як у Німеччину заберуть?