Всеволод Нестайко - «Барабашка» ховається під землею

— А яких він наук професор? — спитав тато.

— Не знаю, — знизав плечима Захар Антонович. — Якихось древніх. Але дуже тямущий дядько. Що не спитай — усе знає.

— А як його прізвище?

— Барабаш.

Женя й Вітасик так і вклякли, роти пороззявляли. Барабаш!

І тут здаля почувся дзвінкий дівчачий крик:

— Діду! Професор знайшовся!

По вулиці швидко мчала до них на велосипеді якась дівчинка. Під’їхала й різко загальмувала.

— Де? — спитав її Захар Антонович.

— На кладовищі, — одним духом випалила вона.

— Тю! — знову вигукнув Андрій. Інші лише перезирнулися.

— Він що?.. — Захар Антонович не договорив.

— Та ні, ні! — вигукнула дівчина. — Живий! Тільки непритомний. І весь землею перемазаний. Ми так злякалися. Думали, мрець із могили виліз. Професорша його вже в лікарню повезла.

— Так вона ж у міліцію поїхала.

— Ні, не встигла. По телефону з кимось довго балакала.

— А чого це тебе на кладовище погирило? — суворо спитав Захар Антонович.

— А ми там у піжмурки гуляли, — зиркнувши на хлопців, шморгнула носиком дівчинка.

— Знайшли місце для гульні, — буркнув Захар Антонович. — Професор що — поранений?

— Крові наче не видно, тільки на лобі ґуля здоровенницька.

— Хтось, значить, вклеїв… Хоча того професора не так просто з ніг звалити. Він і сам може… Показував мені прийоми — ногою з голови шапку збиває.

— У-шу? — усміхнувся тато.

— Ага. А ви звідки знаєте?

— Теж трішки займаюся.

Побалакали ще трохи, і Захар Антонович пішов. Онука його, яку звали Галочкою, перегнавши діда, помчала на велосипеді. Андрій завів екскаватора і продовжив свої артистичні вправи з риттям траншеї. Та хлопці інтерес до цього вже втратили. Забравшись у бур’яни, Женя й Вітасик схвильовано зашепотіли.

— Ну, як це тобі подобається? — аж захлинався Женя Кисіль.

— Думаю, що тут щось є, — дрібно кивав головою Вітасик Дорошенко.

— Барабаш! Це ж треба!

— Весь у землі… Значить…

— Значить, був там…

— Де?

— У льоху.

— Як?

— Не знаю…

— Слухай, може, він винайшов спосіб пересування людини під землею.

— А хто ж його по голові вклеїв?

— Не знаю.

— Але — Барабаш! Це не може бути простим збігом, випадковістю. І зникнення продуктів із льоху, і кафе, і…

Загадковий професор Барабаш схвилював хлопців не на жарт.

— Просто не знаю, що й робити… — зітхнув капітан Попенко. — Нещасна жінка. Через сина, алкоголіка й наркомана, на трьох роботах прибиральницею працює. Той усе пропиває. Б’ється вона, як риба об лід. А тут з’являється Гугнявий, вмовляє її, пропонує за кожну стару спідницю, за сорочку, яку носила ще якась кріпачка за часів Тараса Шевченка, такі гроші, наче то наймодніша сукня з паризького салону Діора. І вона спокусилася. Злочин? Звичайно. Але спровокований негідником. Свідків нема. Негідник, звичайно, відмовиться. Бо це справді безглуздя — платити такі гроші за дрантя, яке має лише наукове етнографічне значення. Це не ікона, яку можна продати за кордон.

— Але там іще були, кажеш, якісь жіночі прикраси, коралі, намисто, сережки… — сказав капітан Горбатюк.

— Та то все теж особливої цінності не має. Саморобки з камінців, так званих самоцвітів, з дерева, з міді. Дорогоцінних металів нема, діамантів теж.

— Дивно. Нащо це все Гугнявому? Судячи з опису, це звичайний рецидивіст, бандюга, до колекціонування ніякого стосунку не має.

— В тому-то й справа.

— Ти гадаєш, це той самий глухонімий, про якого говорили співробітниці музею?

— Безперечно, — кивнув Анатолій Петрович. — Словесний портрет збігається повністю.

— Отже, він видає себе за глухонімого. Очевидно, для того, щоб приховати свій природний недолік. Говорить лише тоді, коли не говорити не може, коли треба спілкуватися.

— Ти вважаєш, що це той самий Гугнявий, що дзвонив Ірі Іващенко?

— Можливо, й той, — припустив Степан Іванович.

— А на Мадам Дисконт ти так і не вийшов?

— Поки що ні. Єдиний, хто її знає в обличчя, — це Забарило. А він категорично відмовляється допомагати. Адреси, каже, не знає, телефону не знає і взагалі не хоче бути стукачем…

— Примусити, певна річ, не примусиш. Не ті часи… Але ми відволіклися від Гугнявого. Сьогодні ввечері прибиральниця Фрося має з ним зустрітися.

— Що?! Коли?

— Через сорок хвилин.

— Де?

— У Ботанічному саду.

— То чого ж ти мовчиш?

— А я не мовчу, — усміхнувся капітан Попенко. — Я тому й зайшов до тебе у райвідділ. Ти ж у Ботанічному саду не був, по-моєму, років три.