Володимир Бєляєв - Стара фортеця

Але навіть перепрошувати мені не довелось. Не встиг директор підтягти мене до ложі, як звідти, дзенькаючи острогами, зійшов пілсудчик з чорними бакенбардами. Слідом за ним рушили до нас Петлюра та його почет.

— Хто тебе навчив, лайдаку?! — в упор вигукнув офіцер з бакенбардами.

Директор відпустив мене, і тепер я стояв вільний…

— Пся крев! Хто навчив? Я питам? — знову повторив пілсудчик. Від нього сильно пахло тютюном і духами.

— Ніхто, — відповів я, оглядаючись і думаючи, як би його втекти.

— Як то ніхто? Хто навчив, мув? Ну? — І офіцер підніс над моєю головою кулак.

Я зіщулився. Ще дужче занила щока. Я згадав, як мене бив Подуст, як не дав він мені дочитати вірші Шевченка, і, схлипуючи, випалив:

— Подуст навчив!

— А-а! Подуст? Хто то такі єст Подуст? — Офіцер пильно подивився на директора.

— Прошу пробачення. Подуст — це наш викладач, ось він, до речі, тут! — відповів директор, показуючи на Георгія Авдійовича.

— Ви?

Пілсудчик відразу рушив до Подуста.

— Це неправда! — застогнав Подуст і позадкував. — Це зухвалий наклеп… Я не вивчав з ними Шевченка… У них був не допущений тепер до гімназії Лазарєв. Можливо, це він…

— Що ж ви брешете, пане вчителю! Ви ж мені наказували, щоб… — схлипуючи закричав я, але тут поруч з офіцером з'явився ксьондз.

— Пшепрашам! — не звертаючи на мене уваги, сказав він Подусту. — Пан його не вчив. Я то рузумєм. Але ж як пан допустив його читати вірші тего святотатця? Tero одвєчнего врога косцьолу польскего і Ватікану?

— Я гадав… — забурмотів Подуст, — я гадав, що він «Садок вишневий» прочитає…

— Гадали, гадали!.. — на весь голос закричав офіцер, і щоки його налилися кров'ю. — Чого ви нам морочите голому? То єсть більшовицька пропаганда… от цо! — І, звертаючись до директора, він з люттю додав: — Прошу переконатися, портрет цього розбійника у вас на головному місці висить. Він навчить ваших гімназистів, як убивати людей на великій дорозі.

І всі, хто був навколо, задерли голови й стали дивитися під стелю, туди, де у важкій, позолоченій рамі, вкритій вишиваним українським рушником, висів ошатний портрет Тараса Шевченка.

Сердитий, великочолий, в розстебнутому кожусі, в теплій смушковій шапці, насупивши брови, він дивився з портрета просто на нас.

Петлюра, прагнучи догодити пілсудчикам, ступив до директора й різко, наче зовсім незнайомій людині, крикнув, показуючи на портрет:

— Зняти!

І тієї ж хвилини кілька скаутів, обганяючи один одного гепнулися до білої кахляної грубки. Перший з них з шум присунув до стіни високу лаковану парту. Хтось навалив на парту довгу лаву. Відразу ж на цю лаву поліз чорноволосий розпорядник.

Спіймавши позолочену раму портрета, він щосили смикнув портрет униз.

З тріском лопнула вірьовка.

Тільки-но портрет Шевченка стукнувся об край парти, його миттю схопили двоє скаутів і потягли в темний коридор.

На жовтій стіні залу, під ліпними карнизами, стирчав тепер тільки великий гак, і біля нього колихалося запорошене, потривожене павутиння.

— А з ним що робити? — показуючи на мене, стиха запитав у офіцера з бакенбардами директор Прокопович.

— З ним? — Пілсудчик зневажливо знизав плечима. — Ну, якщо пан директор і зараз потребує радників, тоді мені тільки залишається пошкодувати ваших учнів!

Прокопович здригнувся й густо почервонів. Потім метушливо глянув на Подуста. Поряд з Подустом стояв, осміхаючись, Кулібаба.

Прокопович поманив його палицею. Кулібаба, притримуючи тесак, миттю підлетів до директора й козирнув на ходу Петлюрі. Киваючи на мене, директор наказав Кулібабі:

— До карцера! І не випускати до мого розпорядження! А ви, — сказав він переляканому Подусту, — продовжуйте вечір. Завтра поговоримо.

Коли Кулібаба виводив мене в коридор, біля виходу з'юрмилося багато гімназистів. Хтось тицяв у мене пальцем. Я йшов опинаючись. Хотілося заповзти далеко під парти, щоб тільки мене не розглядали, як мавпу. Легше стало тільки в темному коридорі. Не знати звідки з'явився й підбіг до мене Куниця й прошепотів:

— Не журись, Василю, з кожним трапляється!

Кулібаба з ходу вдарив Юзика ногою, і той, відстрибнувши в темряву, загорлав звідти на весь коридор:

Бачачи, що Кулібаба мовчить, Юзик помчав уперед і, тільки-но ми порівнялися з темним класом, голосно закричав звідти:

— Гей, ти, патлатий, іди сюди!

Кулібаба не зупинявся.

Я зрозумів, що Куниця хоче врятувати мене й навмисно дражнить Кулібабу. Куниця гадав, що Кулібаба кинеться за ним, а я в цей час зможу втекти.