Володимир Бєляєв - Стара фортеця

— Кажуть, на Руських фільварках сьогодні вимкнули електрику, щоб у нас горіла цілу ніч. Чув? — прошепотів Юзик.

— Невже? Ні, не чув! — відповів я.

На Заріччі, де жили ми, і зовсім ніколи не було електрики. Чи варт мені тепер через це тривожитися? Зате я все частіше думав собі: а чи не втекти мені звідси, поки не пізно? Мені дедалі більше здавалося, що я забув вірші, й це було найстрашніше. Ворушачи холодними губами, я шепотів сам собі рядки й з переляку зовсім не розумів нічого. Ввижалося, що це не я читаю, а що поруч мене йде зовсім незнайома людина й нашіптує на вухо якісь чужі й незрозумілі слова.

А тут ще Куниця причепився. Заглянувши мені в обличчя, він засміявся:

— Йой! Чого ти такий білий, Васько, наче тебе крейдою вимазали?

— Звідки ти взяв?

— Еге ж, звідки, — засміявся Куниця. — Я знаю, ти боїшся. Правда? Ану, признавайся!

— І зовсім не страшно! — сказав я твердо, але відразу ж запропонував: — Юзику, а давай я тобі раніше прочитаю! Ось зайдімо сюди! — І я кивнув головою на прочинені двері темного класу.

Юзик заглянув у клас, але, видно, йому не сподобалось, що в класі зовсім темно, і він сказав, лузаючи кукурудзу:

— Ні, навіщо тут? Я тебе краще в залі послухаю.

— А як оголосити краще: вірш Шевченка чи вірш Тараса Григоровича Шевченка?

— Ну, звичайно, Тараса Григоровича. Адже так нам і Лазарєв пояснював.

Цієї хвилини промчав чорноволосий восьмикласник з пов'язкою розпорядника на рукаві й гукнув на весь коридор:

— Артисти, на сцену!

— Іди! — І Юзик виштовхнув мене в освітлений актовий зал.

По сцені бігали гімназисти, хтось гуркотів гирями, видимаючи їх однією рукою. Пахло пудрою і нафталіном. Я обережно пробрався в глиб сцени, де було трохи темніше. Не шати звідки, назустріч мені вискочив запорожець з сивими мусами, в голубому кунтуші. Кривий ятаган висів у запорожця на боці. Я відсахнувся набік і мало не впав, спотикнувшись об чавунну гирю. Яйце застрибало у мене в кашкеті.

Запорожець засміявся і крикнув басом:

— Ага, Васько, не впізнаєш, а я тобі зараз голову зрубаю! — Вихопивши ятаган, він і справді заніс його над моєю головою. Впізнавши по голосу, що це не справжній запорожець, а наш однокласник, довготелесий Володька Марценюк, н миттю схопив його за горлянку.

— Це що за пустощі? — почулося позаду.

Я відразу відпустив запорожця. Біля нас стояв Подуст.

Я подивився на нього й навіть не повірив, що це Подуст. З-під оксамитного коміра його нового мундира стирчав чистий крохмальний комірець, ріденьке сиве волосся було зачесане, навіть пенсне він надів нове, парадне, з блискучою позолоченою дужкою, яка, наче клешня рогача, вп'ялася в червоне, м'ясисте перенісся вчителя. На груди він приколов англійською булавкою букетик з настурцій та волошок. Просто не вірилось, що цей франт і є наш старий, схожий на сільського дячка вчитель Подуст, якого ми всі за його неуважливість прозвали Забудьком.

— Ага… Манджура! — сказав він мені весело й хитро підморгнув: —Ну, держись, держись, я тебе випускаю першого в другому відділі.

Цієї хвилини на сцену вбіг чорноволосий гімназист-розпорядник. Він кинувся до Подуста й прошепотів:

— Георгію Авдійовичу! Головний отаман їдуть…

З вулиці через відчинені вікна актового залу долинуло гудіння машини.

Усі, хто був на сцені, підбігли до завіси. Але дірок на всіх не вистачило, а мене зовсім відтіснили. Я швидко сплигнув з підмостків і, відбігши два кроки вбік, спинився біля глухої полотняної стінки, яка відокремлювала актовий зал від сцени. Я миттю дістав олівець і проколов у полотні дуже зручну дірку. Через цю дірку я побачив, як батько Петлюра з почтом зайшов у зал. Назустріч йому вискочив Прокопович і, впустивши палицю, обняв отамана. Вони поцілувалися. Навіть тут, за сценою, було чути, як хтось із них смачно цмокнув м'ясистими губами. Всі гімназисти посхоплювалися з своїх місць і загорлали «слава».

Петлюра махнув їм рукою, щоб вони сідали, а сам попрямував далі. Він пройшов під самісінькою сценою і сів у ложі, за яких-небудь п'ять кроків од мене. Дуже було неприємно дивитися на нього в упор, так і хотілося весь час одвернутися, але я, пересилюючи страх, дивився.

Вдягнений у синій, наглухо застебнутий френч, Петлюра сидів у ложі у плюшевому кріслі, поклавши ногу на ногу. В руках він тримав кашкет-«керенку» із золотим тризубом на околиші. Волосся у Петлюри було зачесане наліво й лежало гладко: мабуть, він змастив його реп'яховою олією.