Лариса Письменна - Скарб Вовчої криниці

Сергійко ходив похмурий та мовчазний, ніби не помічаючи веселої метушні, яку завжди зчиняла навколо себе ця непосидюща дівчинка.

Зрештою — що йому до того? Але як можна було не обурюватись, коли друзі, прибігаючи до його, Сергійкового, дому, в першу чергу цікавились: «Чи вдома Томка?»

Напередодні походу Галас пробив лапу, і Томка погнала Сергійка в Лисички, до ветлікарні, по ліки. Сергійко понуро поплентався, переконуючи себе, що пішов тільки заради Галаса: «Не може ж собака лишитися без лапи!» Коли Галас одужав, Томка урочисто оголосила: «Назавтра всім бути напоготові!»

І тут Сергійко збунтувався.

Досить! Нехай підкоряються Томці оті легкодухі диваки — Славка з Костиком, нехай зрадники Найда і Галас ходять за нею по п'ятах, нехай Бурлака не Сергійкові, а їй муркоче на ніч свої котячі пісні, нехай навіть мати, не розуміючи Сергійкових ревнощів, упадає біля неї! Сергійко ж нікому не дозволить верховодити собою. І нікуди він не піде. Він так і сказав: «Не піду!»

— Ну й не йди, — недбало відповіла Томка. — Налякав!

— І не піду.

— Обійдемося й без тебе!

— Не обійдетесь, я один туди дорогу знаю!

— Он як! — спалахнула Томка. — Тоді ти нізащо не підеш з нами. Знайдемо без тебе дорогу.

— Хто знайде? Може, ти?

— Може, і я! А ти…ти… просто боягуз!

Костик і Славка намагалися припинити сварку, але супротивники наїжачились і розбіглися в різні боки.

Тепер Сергійко і Томка не розмовляють. Вигляд у обох незалежний, при зустрічах вони «не помічають» одне одного. Томка знову пустилась у свої лісові прогулянки з собаками, а Сергійко навіть почав повторювати англійську мову: людина він ділова і дурницями займатись йому ніколи.

Збентежені Славка та Костик і собі притихли й здебільшого сиділи вдома.

Але самотні Томчині мандри почали непокоїти Марію Семенівну. А одного разу, коли дівчинка, захопивши з собою пляшку води і вузлик з їжею, проблукала в лісі цілісінький день, Марія Семенівна нарешті розгнівалась на свою улюбленицю і рішуче заборонила їй усякі мандри. Собак же, на знак немилості, прив'язали.

Хоч Сергійкові, звісно, байдужісінько, що думає про нього Томка, але образа не дає йому спокою. Невже Томка справді має його за боягуза?

Так він доведе отій зеленоокій зазнайці, хто такий Сергійко і на що він здатний! Завтра ж він сам піде до Вовчої криниці і або загине (і в цьому буде її вина!), або вкриє себе славою! Вона ще жалкуватиме, що так поводилася з ним, схоче помиритись, але Сергійко буде гордим і невблаганним. Нехай знає!

Було ще майже темно, коли Сергійко, ніким не помічений, викрався з дому.

Проходячи повз лісникову садибу, він навіть пошкодував, що не покликав з собою Генку. Правда, Генка не має сили волі і не вміє зберігати таємниць, але Сергійкові було трохи сумно, і він охоче поділився б своєю майбутньою славою хоча б з Генкою. Та Генка ще солодко спав і не міг знати, що слава пройшла повз його віконце.

«Населений пункт Л.», як його поважно називав Славка, чи просто — село Лисички, куди хлоп'ята ходили до школи, Сергійко пройшов разом з чередою: треба збити собак з сліду, на випадок, коли б Томка надумала стежити за ним.

На старій вирубці хлопця застав уже ранок. Коли б Томка почула такий різноголосий пташиний лемент, то… то, звісно, сказала б, що в їхній тайзі пташки щебечуть ще голосніше! А все-таки — шкода, що Томка не бачить оцих жовтогарячих, з чорними підвісочками сережок бересклета або смішного довгоногого зайчати, що злякано метнулося з-за старого дубового пня.

Сергійко зловив маленьку зелену ящірку, і вона покірно лежала в його долоні, поблискуючи чорними оченятами; зірвав величезного, всипаного самоцвітами роси, лісового дзвоника, — цілого дзвона! І заглянув у нього. І відразу весь світ зробився прозоросинім. Ні, треба було б Томці все це побачити!..

Вузька, ледве помітна стежечка зробила два-три повороти і згубилася в густій траві. Куди ж тепер? Ага, онде й болото.

Вони з батьком переходили його взимку. Тоді тут була тверда рівнинка, лише де-не-де пробивалися з-під снігу пучки уперто-зеленої осоки та сухого бадилля.

Сергійко обережно ступив у свіжу, соковиту траву. Високі незабудки залоскотали йому коліна.

Все-таки, може, краще обійти болото? Тільки ж обходити далеко… Е, нічого, він швиденько перебіжить, адже тут не широко. Ну, сміливіше, навпрошки до того пагорка!

Стрибаючи по купинах, які пружно погойдувались під ногами, Сергійко швидко наближався до середини болота. Ох!.. Він раптом провалився по коліна в багно, але відразу ж вихопився і став на купині. Перед пагорком поблискувала досить широка смуга води.