Анатолій Рибаков - Кортик

— Я знаю, — сказав Мишко, — Мене цікавить доля його сім'ї.

— Що ж, — зітхнула бабуся, — знавала я Вольдемара. І дружину його, Ксеню Сігізмундівну, теж знавала. Тільки давно все це було.

— Пробачте, — Мишко встав, — як ви назвали його дружину?

— Ксеня Сігізмундівна.

— Сігізмундівна?

— Так, Ксеня Сігізмундівна. Красуня-жінка, — заторохтіла бабуся, — красуня, картина!..

— А її брата ви не знали? — обережно запитав Мишко.

— Як же, — з пафосом відповіла бабуся, — Валерій Нікітський! Блискучий офіцер. Красень. Він також загинув на війні. — Вона зітхнула. — Всіх знавала, та минув той час. Матінку Володимира Володимировича, цю саму Терентьєву… Як пак її… Марію Гаврилівну, правду кажучи, я недолюблювала. Неприємна жінка, з простих… Втім, — вона з гідністю стиснула губи, — я не знаю ваших поглядів, тепер прості в моді…

— А ви не знаєте, де вони тепер? — спитав Мишко.

— Не знаю, не знаю. — Бабуся заперечливо похитала головою. — Чого вже не знаю, того не знаю. Вся їхня сім'я дивна, загадкова. Якісь таємниці, легенди, кошмари…

— Може, ви знаєте їхню стару адресу?

— І цього не знаю. В Петербурзі жили, а адреси не пам'ятаю.

— Адресу можна взнати, — сказала раптом тьотя Соня. Вона стояла біля самих дверей з відром у руках. Мишко обернувся до неї.

— На його листах до батька є зворотна адреса, — продовжувала тьотя Соня. — Але хіба в такому хаосі що-небудь знайдеш!

— Я вас дуже прошу, — сказав Мишко, переводячи благальний погляд з бабусі на тьотю Соню і з тьоті Соні на бабусю, — я вас дуже прошу. Знаєте, родич пропав безвісти… — він схопився з стільця: — Я вам допоможу, ви не турбуйтеся, тільки скажіть, що треба зробити. Я вас дуже прошу!

— Знайди йому, Соню, знайди, — ласкаво промовила бабуся, знову беручися за карти.

Тьотя Соня вагалася, але можливість відкласти виливання помиїв взяла, видимо, верх. Вона поставила відро назад у калюжу і почала показувати Мишкові, що треба робити.

Він пересунув шафу, комод, заліз на рояль, витягнув ящик, а за ним корзину. Все це було дуже важке, але він упорався.

Тьотя Соня нагнулася над корзиною і витягла з купи паперів пакет, на якому побляклими від часу літерами було написано:

«Від В. В. Терентьєва»

— Велике спасибі, — сказав Мишко, засовуючи назад корзину і надягаючи шапку, — велике спасибі!

— Будь ласка, молодий чоловіче, будь ласка, — сказала бабуся, не відриваючи очей від карт. — Заходьте до нас. До побачення.

Стискуючи в кишені пакет з листами, Мишко вискочив на вулицю до хлопців, що його чекали, і всі вони швидко покрокували додому.

Всі листи були в однакових конвертах. Акуратним почерком на них була виведена адреса: «Його Превосходительству Петрові Миколайовичу Підволоцькому. Москва, Ружейний провулок, власний дім. Від В. В. Терентьєва, С. — Петербург, Мойка, дім С. С. Васильєвої».

Зміст листів також був однаковий: поздоровлення з днем ангела, з Новим роком і тому подібне. Тільки одна листівка, датована 12 грудня 1915 року, була дещо довшою.

«Шановний Петро Миколайовичу, — писав у ній Терентьєв, — пишу Вам з вокзалу. До поїзда тридцять хвилин, і я, на жаль, позбавлений можливості особисто засвідчити Вам свою повагу. Затримався в Пушкіно, а до місця призначення повинен з'явитися не пізніше 15-го цього місяця. Якою б не була моя доля, залишаюся щиро відданий Вам В. Терентьєв».

— Все гаразд, — сказав Генка, — треба їхати в Пітер.

— В листівці згадується ще Пушкіно, — зауважив Мишко.

— Чого тут думати, коли у нас точна адреса є, — заперечив Генка. — Треба їхати.

— Листи написані вісім років тому, — сказав Славик. — Може там ніхто з Терентьєвих і не живе.

— Запитаємо спочатку в адресному столі, — вирішив Мишко.

Хлопці тут же написали листа, вклали його в конверт, але марки в них не було, і вони вирішили послати листа завтра вранці.

Хлопці сиділи у Славика. Вони були самі. Алла Сергіївна, як і завжди, була в театрі, а Костянтин Олексійович ще не прийшов з роботи.

— Так, — мрійно промовив Генка, поглядаючи на зелений конверт, що лежав на столі, — так… Тепер уже скарб від нас не втече.