Анатолій Рибаков - Кортик

Мишко хотів повідомити про це Генку, але побачив, що Генка зайнятий важливою справою: він дражнив Кита.

— Кит, а Кит!

— Чого?

— Ти з якого океану?

Кит звик до цього жарту і мовчав. Тоді Генка почав його обстрілювати з скляної трубочки жованими папірцями. Він попадав йому в потилицю, і Кит, не розуміючи в чому справа, проводив по шиї долонею, ніби змахуючи муху, чим дуже смішив Зіну Круглову. Мишкові як старості слід було, звичайно, зупинити Генку, але Кит так смішно проганяв неіснуючу муху, що Мишко сам давився від сміху.

Між тим Кит, однією рукою проводячи по потилиці, другою марно намагався намалювати коня. Нічого в нього не виходило.

Борис Федорович постояв біля нього, докірливо похитав головою, потім підійшов до дошки і почав показувати, що таке пропорції.

— Вам, Китов, — говорив Борис Федорович, малюючи крейдою коня, — треба більше цікавитися живописом, розвивати художній смак. А ви нічим не цікавитесь. Ану, назвіть мені великих художників, яких ви знаєте.

Кит не знав ніяких художників і тільки сопів, витріщивши очі на Бориса Федоровича.

— Чого ви мовчите? — спитав Борис Федорович. — Адже ви були з нами в Третьяковській галерії. Пригадайте, картини яких художників ви там бачили. Пригадайте, пригадайте…

— Рєпін, — тихенько прошепотів Генка позаду Китова.

— Рєпін, — голосно повторив Кит.

— Правильно, — сказав Борис Федорович, заштриховуючи гриву коня на своєму малюнку. — Які картини Рєпіна ви пам'ятаєте?

— «Іван Грозний вбиває свого сина», — підказав Генка.

— «Іван Грозний вбиває свого сина», — сумно повторив Кит.

— Добре, — сказав Борис Федорович, ділячи коня на квадрати. — Пригадуйте, пригадуйте.

— Романенко намалював коня, — давлячись від сміху, прошепотів Генка.

— Романенко намалював коня, — проголосив Кит, і весь клас вибухнув реготом.

— Що? Що ви сказали? — рука Бориса Федоровича повисла в повітрі.

— Він намалював коня, — повторив нещасний Кит.

— Хто він?

І всі знову зареготали.

— Ну… цей… як його… Романенко, — сказав Кит.

Цього разу ніхто не розсміявся. Обличчя Бориса Федоровича почервоніло, вуса якось дивно відстовбурчилися. Потім він кинув крейду на стіл і вийшов з класу…

— Я не знав, що він Романенко, — пробурмотів Кит, — я думав Барфед, ну і Барфед.

— Ти думав! — перекривив його Генка. — Я про себе сказав, а ти повторюєш, як папуга! Звик на підказках виїжджати. Тепер не видавай. Попався, то і викручуйся.

— Знаєш, Генко, — голосно, на весь клас сказав Мишко, — це просто підлість.

— Що ти, Мишко? — Генка почервонів. — При чому тут я?

Мишко не встиг йому відповісти. Двері відчинилися, всі кинулися на свої місця. В клас увійшов Олексій Іванович.

Високий, худий, гладко вибритий, він став біля. учительського столика і окинув принишклий клас відчуженим, неприязним поглядом.

— Я не маю наміру обговорювати тут ваш обурливий вчинок, — повільно, карбуючи кожне слово, почав Олексій Іванович. — Не маю наміру. Як і не збираюся говорити про ваше ставлення до Бориса Федоровича, який віддав стільки років свого життя вам, дітям.

Олексій Іванович зробив паузу. Всі сиділи, затамувавши подих.

— Я хочу поговорити з вами про інше, — значуще про мовив Олексій Іванович. — Зовсім про інше, — повторив він і оглянув клас. — Повинен признатися, — він звів брови, — я не помічав у Китова нахилу до жартів. Мені здавалося, що його інтереси і здібності спрямовані дещо в інший бік…

В класі відчувся легкий рух. Всі добре зрозуміли, про які здібності говорить Олексій Іванович, і насмішкувато подивилися на Кита.

— Очевидно, — продовжував Олексій Іванович, — сидіння по два роки в кожному класі розвиває в Китова дотепність, але повинен сказати, що ця дотепність дуже низької якості. Китову, бачите, здається дуже смішним порівняння великого художника з скромним учителем малювання, а от я нічого смішного в цьому не бачу. І ось чому не бачу.

Олексій Іванович помовчав, подивився у вікно і продовжував:

— Очевидно, Китов вважає, що Борис Федорович. не став великим художником через своє безталання. Можу запевнити його, що це не так. Борис Федорович — людина дуже талановита; закінчив у свій час художню Академію, і перед ним була відкрита широка дорога до слави, до популярності, до того, що, на думку Китова, тільки й заслуговує на повагу. А Борис Федорович пішов іншим шляхом. Він став скромним учителем малювання, тобто тим, що, на думку Китова, неварте поваги і може бути тільки об'єктом його нерозумних жартів.