Анатолій Рибаков - Кортик

Китов сидів, не відриваючи очей від парти.

— Після закінчення академії, — продовжував Олексій Іванович, — Борис Федорович разом з деякими іншими товаришами, такими ж вихідцями з народу, як і він сам, створив безплатну художню школу для дітей робітників. Навіть не одну, а кілька таких шкіл. Вони шукали здібних дітей, брали їх до школи, прилучали до великого мистецтва. Що примусило його піти по цьому шляху? Його примусив це зробити приклад власного життя, життя людини з народу, яка зазнала багато страждань, щоб добитися права займатися мистецтвом. Тому що мистецтво тоді належало тільки багатим і забезпеченим людям. Це було благородне рішення. Все життя домагатися однієї мети, подолати тисячі перешкод, голодувати, терпіти від холоду, відмовляти собі у всьому і, коли мета досягнута, відмовитися від усіх благ, які могло принести досягнення цієї мети, в ім'я іншого, важкого, але благородного завдання!.. Борис Федорович вирішив стати учителем. Він вирішив присвятити своє життя тим маленьким народним талантам, багато тисяч яких гинуть, задавлені всією мерзенною системою капіталістичного суспільства. Ось на що пішло життя Бориса Федоровича! Ми з вами, звичайно, розуміємо, що він багато в чому помилявся. Потрібно було змінити весь лад, створити суспільство, яке б забезпечувало кожній людині розвиток її здібностей. Це й зробила Жовтнева революція. Все ж, оцінюючи його життя, ми кажемо, що таким життям можна пишатися. Ним можна пишатися тому, що цим життям керувала чиста і благородна мета…

В коридорі почулися кроки. Відчинилися двері, і в клас увійшов Борис Федорович.

Після паузи, викликаної приходом Бориса Федоровича, Олексій Іванович продовжував:

— Розповідаю я вам про це ось для чого. Великий художник, великий вчений, великий письменник — це звучить дуже гордо. Але є в культурі і непомітна, буденна, але головна робота, і багато в чому її виконує вчитель. Він несе культуру в саму гущу народу. Він сіє перше зерно на ниву таланту, щоб потім на ній зросли чудові, прекрасні квіти. І якщо хто-небудь з вас стане великою і знаменитою людиною, нехай він, побачивши скромного сільського вчителя, з пошаною зніме перед ним шапку, пам'ятаючи, що цей маленький і непомітний трудівник виховує й формує найкращий, найпрекрасніший витвір природи — людину.

Олексій Іванович замовк. У класі панувала все та сама напружена тиша.

— Ось про що я хотів з вами поговорити… — сказав Олексій Іванович. — А тепер, — він повернувся до Бориса Федоровича, — прошу продовжувати урок.

Він вийшов з класу.

Генка стояв біля свого мольберта і дивився на Бориса Федоровича.

— Ти чого встав? — спитав його Борис Федорович, підвівши голову.

— Борисе Федоровичу, — сказав Генка, — вибачте мені, я вас дуже прошу.

— За що?

— Це я підказав Китові, вибачте мені.

Борис Федорович підійшов до Генки, поклав руку на його плече і пильно подивився в очі.

— Добре, — просто сказав Борис Федорович, — малюй. — Потім він лукаво подивився на Китова і сказав: — Виходить, і кити на гачок потрапляють.

І, посміхаючись у вуса, Борис Федорович пішов по класу, розглядаючи приколені до мольбертів малюнки «класичного коня».

Льоля все ж таки дала Мишкові бабусину адресу, і на другий день увечері Мишко, Генка і Славик, ідучи до Льолиної бабусі, сковзалися по льодяних доріжках, що простягалися вздовж тротуарів Борисоглібського провулка.

Тиха пелена сніжинок леліла в мутному світлі поодиноких ліхтарів. Голубі зірки висіли в темному небі. Над будинком Моссельпрому, пофарбованому білими і синіми смугами, спалахувала і гасла, пробігаючи по літерах, електрична реклама: «Нигде кроме, как в Моссельпроме».

Генка, як і завжди останнім часом, був на ковзанах, прив'язаних до валянок мотузками, закрученими дерев'яними паличками. Його стареньке пальто було розстебнуте, вуха будьонівки теліпалися на плечах.

— Що за неподобство! — обурювався Генка. — Раніше тільки вулиці піском посипали, а тепер уже й до провулків добралися! Жаль їм, якщо людина посковзається. Видно, тільки на катку доведеться сковзатися. Ех, жаль — немає в мене «норвежок», а то б я показав Юркові Стоцькому, який він чемпіон…

Вони підійшли до невеликого дерев'яного будиночка.

— Всім іти незручно, — сказав Мишко. — Я піду один, а ви почекайте мене тут.

По темних, скрипучих сходах з хиткими поручнями Мишко навпомацки добрався до другого поверху і засвітив сірника.